Роздiл 8.

8

Базар зустрів нас гамором, мов бджолиний рій: вулиці переливались барвами, пахощі спецій змішувались із ароматами свіжоспеченого хліба, а крики торговців змагалися за право бути почутими.

Елоїза та Жак упевнено тягнули мене крізь натовп, знаючи кожен поворот.

— Ось тут найкращий лавочник з борошном і солониною! — з запалом вела Елоїза, махаючи рукою до сивого чоловіка за прилавком.

Я привіталась, зробила замовлення — борошно, сушене м'ясо, мед, олію — усе з умовою доставки в маєток.

— Пані Мадлен, я вас пам’ятаю, — посміхнувся лавочник, обережно зважуючи мед. — Ще малою ви бігали сюди з матір’ю. Дивно знову вас бачити.

— Світ дивний, — відказала я легко. — Але добре мати на кого покластись у старих справах.

Він одразу запропонував гарну ціну за опт і пообіцяв доставити товар наступного дня.

Далі ми рушили до рундуків із тканинами. Я обрала кілька рулонів льону й грубого полотна, трохи шерсті — на вишивку та покривала. Знову домовилась про доставку.

— Ви маєте око на якість, пані, — задоволено відзначив крамар. — У вас тонкий смак.

Я лише посміхнулася.

Тонкий смак? Це називається «практичність».

---

Потім я попрямувала до кузні — чорна будівля, від якої тягло гаром та розпеченим залізом. За наковальнею працював міцний чоловік з копицею рудого волосся та веселими очима.

— Пані Валуа? — здивовано звів брови він, витираючи руки.

— Так, — я кивнула, одразу дістаючи з сумки шматочок вугілля та шмат пергаменту. — Мені потрібне особливе замовлення.

Я швидко намалювала ескізи — тонкі гачки, дрібні голки зі зручними вушками, пружні, але гнучкі спиці, тоненька проволока для плетіння.

Коваль розглядав мої малюнки з дедалі більшим зацікавленням.

— Оце так штуки… — захоплено промимрив він. — Ніколи таких не бачив. Але зробити можу. Потрібен день-два на проби.

Він підвів погляд і додав, майже змовницьки:

— Якщо дозволите, я б хотів налагодити виробництво таких інструментів. Думаю, вони матимуть попит серед вишивальниць і майстринь. А вам — віддам частку від продажів. Як на це дивитесь?

Я повільно усміхнулася.

— Я на це дивлюсь дуже прихильно. Домовились.

— Відмінно! — коваль засяяв. — Можете не сумніватись, пані, я вас не підведу. Гроші підуть чесно.

Ось так працює бізнес, — задоволено подумала я.

---

Наступною зупинкою була майстерня склодувів. Там пахло розігрітим піском та вапном, у повітрі плавали хмарки диму. Майстер, кремезний лисуватий чоловік з товстими пальцями, здивовано дивився, як я дістала кілька зразків намиста.

— Такі речі я бачила в заморських крамницях, — сказала я. — Але мене цікавить місцеве виробництво.

Він крутив намистини в руках, мружачись.

— Хмм… Отакі дрібні — складно. Це дуже тонке ремесло, треба особливий інструмент. Але середні чи великі намистини я можу зробити вже зараз. Ось такі. — Він показав великі скляні кульки.

— А якщо зробити трохи менші? — я витягла папір і знову взялася до ескізів, пояснюючи, як їх можна використовувати: вишивка, оздоба, прикраси.

Майстер зацікавився:

— Ви хочете… щоб я виготовив серію кольорових намистин для вишивки? Та це ж… революція! Як ви це собі уявляєте?

— Я вже уявила, — спокійно відказала я. — А ви уявіть свій прибуток, коли майстрині знатимуть, що тільки у вас є такі речі.

— Ну ви й жінка, — захоплено промовив він. — Я спробую. Зроблю кілька зразків — там побачимо.

Я знову залишила свої малюнки та домовилась про першу партію.

— А може, ще щось замовите? Чашки, келихи?

— Авжеж, — я замовила кілька простих склянок і мисок для побуту, щоб не пити воду з кухлів, яким більше століття.

---

Коли всі справи були зроблені, я, виснажена, але задоволена, сіла відпочити на лавку біля майдану.

Фелікс, увесь цей час невидимий, заговорив ледве стримуючи регіт:

— Ти ж розумієш, що якщо ще трохи, тебе почнуть вважати найнебезпечнішою жінкою округи? Торгівка, магиня, підприємиця — усе в одній чарівній особі!

— Зате з хлібом і голками, — примружилась я.

— Ти йдеш напролом, — муркнув Фелікс із захватом.

Я лише усміхнулася.

Але вдома мене чекало ще одне важливе питання.

---

Вже ввечері, коли ми розклали покупки, а діти задрімали під старими ковдрами, я покликала пані Марсель на розмову.

— Нам потрібно поговорити про дітей, — серйозно почала я. — Вони допомагають, це добре, але рано чи пізно влада може почати цікавитись, що за «байстрюки» живуть у маєтку.

— Це правда, — кивнула пані Марсель, розтираючи руки. — Їх або віддадуть у сирітський притулок, або продадуть на послуги. Закон тут простий.

— Я не хочу, щоб їх кудись відправили, — рішуче заявила я. — Але як це можна владнати офіційно?

Пані Марсель задумалася.

— Є одна лазівка. Ти можеш оформити їх як учнів чи підмайстрів. Формально — вони допомагають при маєтку. Або ще краще — як особистих слуг чи приживал. Якщо маєток має офіційний статус, ти маєш право приймати приживальників.

— Я можу оформити це через магістрат?

— Так. Треба трохи срібла й добрий писар.

Я задумливо усміхнулась.

— От і добре. Вони залишаться. А щодо срібла… — я кинула погляд на шкатулку з каменями. — Я знаю, чим заплатити.

Фелікс ледь не впав із шафи від захвату:

— Ох, пані Мадлен, я вже бачу, як із тебе зроблять місцеву легенду! Багата, розумна та ще й з власною «домашньою армією»!

Я усміхнулась.

А що? Мені подобається ця роль.

Це лише початок.