Роздiл 7.

7

Я прокинулась від тихого шурхоту — Фелікс, знову в образі шиншили, гриз мій гребінець, муркочучи собі під носа:

— Це тобі за те, що змусила мене мовчати вчора на ярмарку! Усе, що я маю, — це стрес і дерев’яна дієта!

— Феліксе, якщо ти зараз же не залишиш мій гребінець у спокої, я виставлю тебе за двері у вигляді декоративного килимка, — протягнула я, ховаючи посмішку.

— Так і знав, що ти в душі садистка, — зітхнув він, вистрибуючи на вікно. — Ну добре, я мовчатиму. Але тільки до обіду!

Я підвелась, швидко одяглась і вирішила, що сьогодні настав час уважно оглянути цей напіврозвалений замок. До ярмарку варто підготуватись ретельно, щоб не витрачати зайвого.

---

Помістя Валуа, хоч і занедбане, все ще зберігало сліди колишньої величі. Мовчазні коридори, оббиті старими гобеленами з потьмянілими кольорами, пахли пилом, воском та м’ятою — десь тут усе ще ховалися мішечки з травами для відлякування мишей.

Я повільно йшла залами, розглядаючи високі вікна з кольорового скла, відбиті в них сонячні зайчики та потемнілі портрети на стінах.

— Ну що ж, наш будинок… потенційно чарівний, — тихо пробурмотіла я, оглядаючи простору залу з каміном, де можна було б зібрати всіх мешканців.

— О, так! Особливо, якщо тобі подобається стиль «легке середньовіччя з елементами смерті від цвілі», — прокоментував Фелікс, насолоджуючись видом з мого плеча.

Я зупинилась перед великою старою шафою, розчинила дверцята й побачила кілька старих тарелей, срібних ложок та… ще одну шкатулку. Її я взяла обережно — розкішний червоний оксамит, замок із родовим гербом.

Відкривши її, я застигла.

Всередині, серед мереживних серветок, лежав невеликий мішечок. Я розв’язала його й побачила, як на долоню висипались кілька чудових каменів: два рубіни, сапфір, декілька зеленкуватих камінців і перлини.

— Це ж скарб! — очі Фелікса блиснули. — Я знав, що твоє прізвище не дарма перекладається як «удача»!

— Це родинні камені, — тихо промовила я. — Мама завжди казала, що гарний камінь треба берегти для слушного моменту. Ось і настав.

Я усміхнулась.

— На ярмарку ми навідаємо ювеліра. Але обережно. І ти, Феліксе, будеш… невидимим. Ніяких веселкових білок посеред базару.

— Ти нищиш мою творчу натуру, господине, — простогнав він, але розчинився у повітрі, залишивши по собі лише легкий запах кориці. — Але гаразд. Сьогодні я — твоє таємне альтер-его.

---

На подвір’ї я зустріла двох дітей — дівчинку років десяти з розумними карими очима та хлопчика, трохи молодшого, з гострим носиком та пухнастим каштановим волоссям. Вони саме допомагали Луї розвантажувати дрова.

— Пані Мадлен! — дівчинка швидко присіла в реверансі. — Ви сьогодні на ярмарок, так?

— Так. А ти, мабуть, одна з тих помічників, про яких мені вже нашептали? — я підморгнула їй.

Вона зашарілася, але сміливо відповіла:

— Мене звать Елоїза, а це мій брат Жак. Ми допомагаємо Луї. Ми знаємо ярмарок! Там є чудові лотки з найкращими яблуками! І крамар, що продає спеції, завжди знижує ціну, якщо гарно попросити!

Жак кивнув завзято:

— А ще ми покажемо, де краще брати сир та де можна знайти будівничих. Є там одна майстерня, що береться за складні ремонти!

Я засміялась.

— У вас талант до комерції! Якщо будете чемні, я візьму вас із собою.

Очі дітей спалахнули.

— Справді?! Ми будемо дуже тихими! — вигукнула Елоїза.

— І дуже корисними, — підморгнув Жак.

— Гаразд, — я усміхнулась. — Але є умова: якщо хтось питатиме, хто я така, ви відповідатимете, що я просто нова господиня помістя, без жодних додатків на кшталт «магиня», «графиня» чи «та сама дівчина з даром».

— Домовилися! — хором відповіли обидва.

Фелікс, невидимий, зашепотів у вухо:

— А ти знаєш, що ці малі — справжній скарб? Вони хитрі, як миші на ринку! Вони стануть тобі в пригоді.

Я посміхнулась ледь-ледь, спускаючись сходами до воріт.

Так, цей світ — не такий простий, як здається. Але він вже починає мені подобатись.

---

Ярмарок гудів від ранку, мов велике людське море: запах кориці, свіжого хліба, диму та яблучного сидру бив у ніс, голоси змішувалися, сміх та торги літали в повітрі.

Елоїза вела мене вузькими вуличками з виглядом досвідченої лисиці, Жак бадьоро ніс кошик.

Ми зупинилися біля майстерні тесляра — старий, підтягнутий майстер із білими вусами привітався зі мною так, наче ми знайомі з дитинства.

— Пані Мадлен! Я вас пам’ятаю ще зовсім маленькою! Ваш батько завжди був до мене з добром. Не думав, що знову побачу Валуа у наших краях!

— Бачите, як доля повертає, — відповіла я з усмішкою. — Маєток потребує рук. Чесних і розумних.

Ми швидко домовились про першу бригаду: на оцінку й на дрібний ремонт поки що грошей вистачить.

Потім я, не привертаючи зайвої уваги, зайшла до ювеліра — старий крамар, дід П’єр, ще пам’ятав мою матір.

— Пані Мадлен… О, ці очі! Ви дуже схожі на графиню Елізу. Що я можу для вас зробити?

Я витягла один із рубінів.

— Скажіть, що це варте?

Його очі блиснули, але він залишився стриманим.

— Гм… Гарний камінь. Чистий. Такі рідко зустрічаються. Обережно, дитино. Це ціна не для простих людей. Його вистачить, щоб утримувати помістя кілька років.

— Я не поспішаю продавати, — відказала я спокійно, насолоджуючись його виразом обличчя. — Але, можливо, я захочу обміняти дещо на інструменти для ювелірної роботи.

— У вас смак, як у вашої матері! — захоплено вигукнув П’єр. — Я підготую для вас усе, що треба.

Коли ми вийшли з лавки, Елоїза зашепотіла:

— У вас очі, як у справжньої чарівниці!

— Тихо, дівчинко, — я примружилась. — Я — просто дама, що любить порядок і блискітки. Не забувай.

Фелікс, все ще невидимий, реготнув:

— Господине, якщо ти ще раз так мило збрешеш — я тобі поставлю пам’ятник з бронзи!

Я мовчки усміхнулась, дивлячись на кольоровий базарний натовп.