Роздiл 6.

6

Ранок у Мортенсі почався з дикого вереску.

— ПІДЙО-О-ОМ! СВІТ НЕ БУДЕ ЧЕКАТИ, ПОКИ ТИ ВИЛУПИШ СВОЮ ЛЕДАЧУ ПРИНЦЕСЬКУ ДУШУ З-ПІД КОВДРИ! НА РОБОТУ, ШВИДЕНЬКО, ПОКИ ВСІ БЕЗТІЛІ ДУХИ СМІЮТЬСЯ З ТВОГО ХРАПУ!

Я, яка ще хвилину тому мирно спала, рвучко підскочила в ліжку, заплутавшись у ковдрі та шнурівках нічної сорочки. Над головою, виблискуючи всіма барвами веселки, по кімнаті стрибала… білка. Точніше, щось між білкою, павичем і вибухом конфетті.

— Господи, це що, карма за всі мої іронічні тези про алхімію? — прохрипіла я, розтираючи скроні.

— Карма, кажеш? — процідила істота, зависнувши просто перед моїм обличчям і хижо мружачи очі. — Я твоя прекрасна доля, крихітко. Твій фамільяр. Твоя друга половинка. Твоє віддзеркалення. Віднині ми з тобою — одна магічна структура. Ти — мозок, я — харизма. І взагалі, радий знайомству, господинько.

Він приземлився на моє плече, вмостився, мов м’який комок пуху, і знову вибухнув:

— Я тобі скажу прямо, без зайвих церемоній: тебе треба перевиховувати. Ти вмієш бути колючою, як їжак на допиті, але в побуті геть безтолкова.

— Ох, чудово. Мій внутрішній голос отримав пухнастий хвіст, — відказала я з сарказмом, намагаючись пригадати, що саме вчора було у вечері, аби мати хоч якусь логіку цьому безумству.

— Гей, я серйозно! — обурено пискнув він, роздувшись, як кулька. — Ти ж не думала, що моє завдання лише каву носити? Хоча, кава тут не завадила б, скажу чесно.

— А ти що, знаєш, що таке кава? — примружилася я.

— Ти про це цілу ніч думала! — фиркнув він. — А я, між іншим, сидів у тебе під боком і слухав. Ой, мамо, скільки ж у тебе було думок про капучино, еклери та мультиварку. Ні, ну я розумію, що тобі не вистачає цивілізації, але коли ти почала планувати відкриття місцевого крафтового кафе на руїнах цього замку — це вже занадто!

Я не стримала сміху. Гучного, відвертого.

— Як тебе хоч звати, радужна катастрофо?

— Обирай, я — частина тебе. Хочеш — буду Пушком. Хочеш — Сіром. Можу бути навіть Фредом, якщо тобі кортить когось нормального поруч.

Я задумалася на мить.

— Будеш Феліксом, — рішуче вирішила я. — З таким язиком тобі пасує ім’я шахрая. І взагалі… «щасливий» теж звучить символічно.

— Фелікс… — фамільяр посміхнувся до вух. — А ти мені подобаєшся! З тобою не засумуєш. Запам’ятай, Марсель-Мадлен: віднині я твій голос правди, твій домашній критик і твій вбудований будильник.

— Ну гаразд, будильник, — я зітхнула, підводячись з ліжка, — якщо ти такий кмітливий, підкажи-но: з чого почати день у цьому магічно-занедбаному курені?

— Почати варто з того, щоб не померти від голоду, — відказав Фелікс, змінюючи форму з веселкової білки на пухнастого кота й зручно вмощуючись на ліжку. — І, до речі, ти обіцяла піти на ярмарок.

— Точно! — я сплеснула долонями. — Ярмарок у сусідньому містечку. Тканини, їжа, інструменти для Колена, спеції…

— А ще новини, інтриги, і… хмм, не виключено, що кілька цікавинок для твоєї магії. І, до речі, я буду з тобою.

— Ти ж… не всі тебе можуть бачити?

— Я ж фамільяр, а не ілюзія! Бачитимуть ті, кому треба. Решта — вважатимуть, що ти просто говориш до свого капелюха.

Я реготнула, уявивши себе «тою дивною панночкою з розмовами до кота».

---

Поки я обирала, що вдягнути, до кухні забіг Колен — рум’яний, із блиском в очах.

— Пані Мадлен! Ви вже чули?

— Що саме? — я обернулася, насолоджуючись моментом, коли Фелікс, мов театральний критик, обмацував мій одяг лапою, бурмочучи: «Це — несмак! А це — ще гірше!»

— Сторож Луї… у нього там діти.

Я зацікавлено зиркнула на Колена.

— Діти?

— Троє. Каже, сироти. Хоча насправді — байстрюки. Їх ніхто не хоче. Він ховає їх тут, у старій комірчині біля стайні.

— І вони допомагають йому по господарству, — додала пані Марсель, що вже підслухала всю розмову, заходячи з кухні з мискою юшки. — Хочеш не хочеш, а вони дійсно корисні. А Луї… він добрий, просто мовчазний.

— Чудово, — посміхнулася я, — це ж готовий штат обслуги!

Фелікс на моєму плечі захихотів.

— Ну ти й акула! Ще трохи — й влаштуєш у цьому домі школу-інтернат із практикою на городі!

— Принаймні всі будуть ситі й при ділі, — відказала я спокійно. — А це вже немало.

---

Після обіду ми вирушили на ярмарок. Я вбралася в просте, але чисте сукно, пригладила волосся, приколола до капелюшка брошку з мого старого світу — вона виглядала тут, як коштовна реліквія.

Колен правив возом, я сиділа поруч, а Фелікс, тепер у вигляді шиншили, ховався в капюшоні, з-під якого зрідка шепотів:

— Ну все, готуйся. Місцеві пліткарки тебе з’їдять із хрусткою скоринкою.

— Вони мене ще не знають, — хмикнула я. — Але скоро дізнаються.

— Ух, як мені це подобається! — Фелікс аж задрижав від задоволення. — Ти створена для інтриг, пані графине. І для кави. Але інтриги — перш за все.

Я усміхнулася, вдихаючи повітря, наповнене запахами свіжої випічки, трав, деревного диму й... можливостей.

Цей світ ще навіть не здогадується, кого прихистив у Мортенсі.