Роздiл 5.

5

Мортенс зустрів мене туманом. Тим самим в’язким, мов кисіль, ранковим туманом, який прилипав до шкіри, проникав у легені та робив усе довкола схожим на декорації для примарного театру.

Я стояла на порозі маєтку, тримаючи в руках стару шаль, і примружено оглядала володіння, які дядечко Арно так щедро «подарував» мені.

— Схоже, господь має чудове почуття гумору, — пробурмотіла я, оглядаючи сад, де колись, мабуть, росли троянди, а тепер буйствували лопухи та кропива висотою до пояса.

Пані Марсель зітхнула важко й театрально.

— Дитинко, ну й дірка ж! Хоч бери та хрест став посеред двору!

— Не кваптесь, пані Марсель, — відказала я з посмішкою. — Можливо, згодом саме це місце стане перлиною округи. Все залежить від фантазії та… гаманця.

— Гаманця тут знадобиться не менше, ніж божого дива, — пирхнула вона.

Колен, що стояв поряд, змахнув рукавом з чола вологу краплю й ухопивши дерев’яний брусок, мовив:

— Але крокви ще тримаються. Якщо підлатати дах, замінити балки в західному крилі, привести до ладу кухню… житимемо.

— О, погляньте на нього! — я посміхнулася. — Чоловік, що бачить у руїнах дім, заслуговує на повагу.

Колен зніяковіло почервонів, але в очах у нього заіскрився вогник азарту.

Ми заходили всередину.

Кам’яні стіни зсередини були вологими, пахли мохом і чимось кислуватим, але під шаром пилу й забутості ще залишались сліди минулої величі: різьблені карнизи, фрески, що вицвіли, та старовинні люстри зі свічками, де павуки наткали свої імперії.

Велика зала зустріла нас скрипом підлоги.

— Тут могли б танцювати графині та маркізи, — буркнула пані Марсель, обтираючи пальцем підвіконня й мружачись на павутиння. — А тепер хіба що щурі вальс крутять.

— Досить романтична картина, — відгукнулася я з притиском. — Щури у вальсі, привиди на клавесині… Така собі домашня ідилія.

Я свідомо тримала іронію на поверхні. Лише дурень кидатиметься у відчай там, де можна розгледіти можливість.

Колен швидко оцінив стан будівлі.

— Східне крило придатне для життя. Там ще збереглася частина меблів, стіни цілі. Дах майже не протікає.

— Отже, там ми й оселимося, — підсумувала я. — А решту залишимо на потім. Ми не графи з казок, пані Марсель. Ми — практичні люди.

— Практичні, кажете, — буркнула вона, але в голосі її вже було менше відчаю.

Вечір ми зустріли при свічках. Слухаючи, як за вікном завиває вітер, я потроху розкладала принесені речі: книги, голки, маленькі скляні пляшечки з травами та настоянками.

Пані Марсель, міцно обгорнувшись шаллю, зварила вечерю — юшку з бобів і сушених овочів, запашну, хоч і скромну.

— Схоже, я таки й справді перетворилась на героїню старовинного роману, — промовила я, розглядаючи тіні на стелі. — Покинута графиня у закинутому маєтку, з вірною нянькою та рудим ковалем.

— Графиня, яка сама напрошувалася на це вигнання, — нагадала пані Марсель. — Не забувайте, це ваш вибір.

— Я завжди обираю найгірший варіант. Але тільки на перший погляд, — підморгнула я.

Колен підвів голову від своєї миски.

— Ви зовсім не схожі на панночку з монастиря, — промовив він задумливо.

— Можливо, монастир навчив мене бути реалісткою, — відповіла я, ледь посміхнувшись. — А можливо, просто хвороба змінила мій характер.

Я бачила, як обидва погляди — і Колена, і пані Марсель — затрималися на мені довше, ніж варто було б. Вони шукали стару Мадлен, але знаходили лише незнайомку з пронизливими очима та язиком, гострим, як голка.

Це добре. Хай гадають. Хай дивуються.

---

Наступного ранку, коли ми з Коленом обговорювали, з чого почати ремонт, пані Марсель принесла мені з комори несподіваний «скарб» — стару скриню, вкриту пилом.

— Її залишили ще твої батьки. Все було тут, ніхто не торкався.

Відкривши замок, я побачила всередині різні речі: сувої тканини, кілька срібних ложок, вишиті серветки, старі книги. І… шкатулку.

Ту саму, з яйцем.

Я зачинила двері й наказала залишити мене на самоті.

Сидячи у кріслі, я знову взяла її до рук.

Коли я торкнулася замку, він сам клацнув.

Яйце світилось теплим м’яким світлом, наче живе.

І раптом — легкий трісок. Тріщина. Ще одна.

Я завмерла, заворожено спостерігаючи, як шкаралупа почала лущитися, відкриваючи щось усередині.

Невеличка істота, схожа на кота з крилами, вибралася назовні, кліпаючи очима, як два коштовні сапфіри.

— Ну, звісно, — прошепотіла я, приголомшено сміючись. — Чому б і ні? Що за графиня без фамільяра?

Крилатий кіт позіхнув, потягнувся й… обізвався голосом, який лунав просто в моїй голові:

Господине, твоя кров мене пробудила. Я твій слуга. Твоє дзеркало. Твоя тінь.

Я засміялася голосно, майже по-дитячому.

— Ну що ж, вітаю, — промовила я, схиляючись до істоти. — Моя власна домашня нечисть. Нарешті у цьому домі з'явився хтось із глуздом.

Фамільяр мружився задоволено, а в мені знову розгорявся азарт.

Гра лише починається.

А за вікном Мортенс дихав туманом, і я відчувала, як у старих стінах пробуджується щось нове.

Свобода, інтриги, загадки й… мій власний маленький союзник.

Дядечку Арно, ви ще пожалкуєте, що мене сюди заслали. О, як пожалкуєте.