Роздiл 4

4

Світло крізь високі вікна зранку лилось блякло й мляво, неначе сонце не мало жодного бажання освітлювати маєток Валуа. Я стояла перед дзеркалом — точніше, перед шматком старого срібла в різьбленій рамі, що ледь передавало контури обличчя, — і зав’язувала шнурівку сукні. Руки працювали вправно, тіло вивчило рухи ще з юності. Можливо, не цієї, але — моєї.

У двері тихо постукали.

— Мадлен, — голос пані Марсель був тихим, але напруженим, — тебе викликав месьє Арно. В кабінет.

— Зараз, — відповіла я спокійно й завершила останній вузол.

Настав час торгів.

---

Його кабінет був саме таким, як я уявляла: важкий, насичений старим деревом, запилений ароматами сухого чорнила, воскових печаток і чоловічої самовпевненості.

Арно сидів за письмовим столом, не підводячись. Його погляд був зосереджений на паперах, але це не заважало йому промовити:

— Сідай.

Я мовчки опустилася в крісло навпроти. За тонкими шторами вікна відчувався ранковий холод, але вогонь у каміні горів рівно. На столі лежали аркуші, один із них уже був частково заповнений.

— Я хочу бути з тобою відвертим, — почав він, не піднімаючи очей. — Ти — тягар. Я не маю зайвого часу опікуватись дівчиною, яка нічого не пам’ятає й не приносить користі родині. Однак… ти носиш титул.

Я промовчала.

— Я знайшов тобі нареченого. Розсудливий союз. Віком трохи старший, але має добру репутацію.

— Ні, — відповіла я одразу, тихо, але твердо.

Арно нарешті підняв голову. Його брови сягнули лінії волосся.

— Як це — "ні"?

— Я ще не оговталася. Я слабка, дядечку. Я... не можу так швидко ухвалювати доленосні рішення. — Я дозволила голосу тремтіти, але очі зберігали сталеву ясність. — Пропоную компроміс.

— Компроміс?

— Я відмовлюсь від спадку. У письмовій формі. Добровільно. Залишу собі лише титул. І — невелику пенсію, скажімо… двадцять п’ять луї на місяць. Вистачить на харчі, освіту, одяг, базові потреби. Усе, що мені треба.

— І взамін?

— Я не вийду заміж, поки не вирішу цього сама. Але, — я вловила його мить нерішучості, — я розгляну кандидатів, яких ви запропонуєте. І обіцяю: коли буду готова, рішення прийматиметься відкрито. Я не втечу, не влаштую скандалу. Але — лише тоді, коли я оберу.

Арно дивився на мене мовчки. Він не очікував, що "дитя з монастиря" заговорить мовою юридичних нюансів та обіцянок.

— І ще, — додала я спокійно. — Ви відправляєте мене в старе помістя в Мортенсі. Я знаю, що вам воно не потрібне. Хай стоїть далі забуте. Але — дозвольте мені там жити. І дайте мені суму на переоблаштування. Я ж не попрошу слуг із Версалю. Достатньо буде однієї-двох кімнат, даху над головою, кількох рулонів тканини, деяких особистих речей з дому матері… і нагляду.

— Нагляду?

— Пані Марсель. І її племінник. Кажуть, він вправно працює з залізом. Мені потрібен кузнець. Дім без коваля — це труп без серця.

Арно відкинувся в кріслі. Довго мовчав, перебираючи пальцями перо.

— Ти розумніша, ніж я очікував.

— Я, можливо, й забула обличчя матері, але не втратила розум, — сказала я спокійно. — У мене немає мети руйнувати ваші плани. Я просто не маю бажання бути забутою лялькою з титулом.

— Добре, — сухо кивнув він. — Умови прийнятні. Але щоб усе було письмово. І з підписом священика.

— Звісно.

---

Від'їжджаючи з дому Валуа наступного дня, я не озирнулася. Маєток був порожнім — у душі, в думках, у пам’яті. Арно навіть не вийшов попрощатися. Чудово. Менше слів — менше фальші.

Пані Марсель сиділа навпроти мене в кареті, міцно тримаючи на колінах шкатулку з речами, які вдалося відвоювати: кілька флаконів з настоянками, дві пари тканини доброго льону, набір голок, срібні ножиці, які належали моїй матері, і старий альбом для ескізів.

А ще — невеличка різьблена шкатулка з гербом роду Валуа. Пані Марсель передала її мені вночі, пошепки:

— Твоя мати наказала зберегти це для тебе. Не відкривай поки. Тільки в новому домі. Коли залишишся сама.

Я кивнула, ховаючи скриньку глибоко в сумку. Її вага була маленька — але відчуття, що вона несе щось важливе, не покидало мене.

---

Старе помістя в Мортенсі виявилося таким, як і очікувалося: напіврозвалене, із запущеним садом, облупленими стінами, порожніми кімнатами й зачиненими віконницями. Але в повітрі ще витав запах троянд — десь серед бур’яну росли дикі, живучі, мов ідеї в голові професора, що не бажає старіти.

— Тут є куди прикласти руки, — мовив молодий коваль, племінник пані Марсель. Його звали Колен. Високий, рудий, із добрими очима й руками, що могли б зрушити камінь.

— Почнемо з того, щоб розпалити кухню, — відповіла я. — І підлатати дах у спальні. А решта… по черзі.

Пані Марсель узяла на себе керівництво кухнею, я — облік і прибирання. Колен лагодив двері, рипучі сходи, ворота й колодязь. Роботи було без ліку, але я почувалася вперше за довгий час вільною.

А ввечері, коли над садом зависла перша тиша, я залишилася в кімнаті сама.

Сіла на край ліжка, відкрила сумку, дістала шкатулку.

Вона була дерев’яна, обтягнута темною шкірою, з різьбленим гербом і замком у вигляді гілки плюща. Ключ уже був у середині.

Я обережно відкрила кришку.

Всередині, на оксамиті, лежало щось кругле, гладеньке — блідо-синє яйце, розміром із долоню. Воно ледь світилося зсередини.

У мене защеміло серце.

Це не просто реліквія. Це щось живе.

Ще не час ставити запитання. Але вже час ставити крапки. У новому домі. У новому житті.

І, як я раніше казала: я сама обиратиму, що буде далі.