Роздiл 3.

3

Карета важко посувалася болотяною дорогою, а я сиділа, закутана у плащ, і робила вигляд, що напівдрімаю, тоді як насправді уважно слухала пані Марсель. Вона виявилася напрочуд балакучою — мабуть, у неї роками накопичилося забагато слів, якими не було з ким ділитися.

— Твої батьки були людьми добрими, але надто м'якими для цього світу, — розповідала вона, час від часу похитуючи головою. — Твій батько, граф Лоран де Валуа, більше цікавився книжками й музикою, ніж маєтками. А твоя мати… вона була ніжною, мов весняний вітерець. Я й досі пам’ятаю її сміх. Вона була з тих, хто вірить у кохання понад усе.

Я тихо зітхнула. Класична історія. М’який батько, закохана мати, які померли надто рано, залишивши дитину на поталу рідні, що відчуває запах золота за версту.

— Після їхньої смерті твій дядько Арно взяв усе під свою руку. Відразу сказав, що маєток потребує "міцної чоловічої руки".

"Ще б пак", — подумала я, дивлячись, як за вікном мелькають поля та ліси. — "Його рука, мабуть, давно зрослася з чужими гаманцями."

— Він вирішив, що тобі краще у монастирі, — вела далі пані Марсель. — Але ти завжди була волелюбною. Навіть у дитинстві. Ох, як ти вередувала, коли тебе намагалися змусити носити чепець! А як ти втекла з дому до озера, коли дізналася, що тебе хочуть віддати на виховання в абатство!

Я мимоволі всміхнулася.

— Отже, я й тоді не була янголом.

— Ти була… особливою, — обережно відповіла вона.

Я вже майже уявляла цю "особливу" Мадлен. Мабуть, вона була наївною, як дитя, з відкритим серцем і вірою у добро. Невинна ягничка, яку дядько тримав під замком, поки вона не перетвориться на вигідний товар.

Але тепер у цьому тілі сиділа я. Жінка, яка за чашкою кави могла розбирати дипломатичні інтриги XVII століття та не раз продавала на аукціонах речі дорожчі, ніж дядьковий маєток.

"Ну що, дядечку Арно, цікаво, якою вам здасться ваша слухняна племінниця тепер?" — подумки я примружилася.

Після тривалого переїзду ми нарешті в'їхали на територію маєтку де Валуа. Він постав переді мною у всій своїй величі: стара будівля із сірого каменю, з вежами та кованими балконами, з великим садом, де дерева стояли стрункими рядами, а фонтан у центрі подвір’я ледь чутно плюскотів.

"Ох, ну звісно ж, як і личить старим родам, трохи запущено, трохи занедбано, але так, щоб ще виглядало поважно", — я окинула будівлю оцінювальним поглядом.

У дворі на нас уже чекав сам господар. Я одразу його впізнала — чоловік високий, з сухорлявим обличчям, сивим волоссям, зачесаним назад, у темному костюмі, який більше пасував судді або банкіру, аніж аристократу. Його очі — холодні, колючі, немов крижана вода.

Він не поспішав. Підійшов неквапом, оглядаючи мене, наче кінь на ярмарку.

— Мадлен, — нарешті промовив він, голосом сухим, як стара пергаментна книга, — нарешті ти вдома.

Я вклонилася, намагаючись не розсміятися від його виразу обличчя.

— Дядечку Арно.

— Кажуть, ти погано пам’ятаєш останні роки, — він прищурився.

— Так, мій лікар пояснив це як наслідки лихоманки, — відповіла я тихо, але чітко. — Я боюся, що можу зганьбити наш рід через свою забудькуватість. Тому сподіваюся на вашу мудрість та підтримку.

О, як він розцвів! Чоловік, який звик до підлабузництва, миттєво розтанув від такої "покори".

— Моя племіннице, я зроблю все, аби допомогти тобі згадати себе, — улесливо промовив він.

"Звісно, допоможеш! Особливо згадати ті частини, де я маю бути безмовною і слухняною", — гірко подумала я, але лише опустила очі.

— Для початку тобі варто відпочити з дороги. Пані Марсель допоможе тобі облаштуватися. А завтра ми поговоримо про твоє майбутнє.

Це прозвучало майже як погроза. Але я лише слухняно кивнула.

Моя кімната виявилася просторою, хоч і дещо старомодною. Висока стеля, ліжко з балдахіном, важкі штори, меблі з темного дерева, що пахли воском і лавандою.

— Справжній музей, — пробурмотіла я, коли пані Марсель нарешті залишила мене саму.

Я пройшлася кімнатою, торкаючись меблів, стін, порцелянових дрібничок на комоді. Усе тут дихало минулим, і я відчула, як у мені знову прокидається професійний інтерес. Скільки ці речі могли б коштувати на аукціоні? Скільки прихованих таємниць зберігає цей дім?

Але зараз я мала думати не про це.

Я повільно сіла на ліжко, втупившись у вогонь у каміні.

"Отже, план простий, — міркувала я. — Спочатку граю слухняну племінницю, втираюся у довіру. Дізнаюсь про його плани та борги. Вивчаю майбутнього нареченого. А тоді вже вирішую, кого саме з нас двох виженуть з цього дому."

Я посміхнулася власним думкам.

"Він думає, що я м'яка ягничка, яку можна спрямувати на будь-який ярмарок? О, дядечку, ви ще не знаєте, який у мене хижий апетит, коли справа доходить до свободи."

Мене охоплювала приємна, майже азартна лихоманка. Гра почалася.

А поки ніч огортала маєток темрявою, я вже складала в голові перші ходи цієї великої партії. І, між іншим, першим у списку моїх цілей було зовсім не весілля.

Я прагнула отримати владу. Свободу. І щось підказувало мені, що я її здобуду.