Роздiл 2.

2

Мене звуть Мадлен. Хоча ні, брешу. Мене звуть Марія, але всі довкола вперто кличуть Мадлен, немов це щось само собою зрозуміле. І, як би це парадоксально не звучало, я вже другий день навіть не намагаюсь виправити їх.

Бо в цьому світі голос жінки, хай там навіть якого вона була б титулу, цінують десь на рівні кухонного начиння. Особливо якщо вона сирота, над якою опікується дядечко — хитрий і скупий старий лис, що ладен навіть власну тінь з торгом віддати за пару золотих.

Монастир, де я прокинулась, видається мені в'язницею, щедро обвішаною іконами, де пахне ладаном, висушеними травами й старими стінами. Тісні келії, сірі кам'яні коридори, холодне повітря, що пробирає до кісток. Замість дзеркал тут ікони та хрести. Сидячи під час вечірньої молитви, я вже почала підраховувати, скільки часу знадобиться, аби продати ці "святі скарби" на якому-небудь ярмарку. Зрештою, я ж у минулому фахівець з антикваріату.

Сьогодні вранці до моєї келії, де я відлежувала свою "хворобу", прийшла старша монашка, повна й кремезна, з обличчям, яке більше пасувало до трактирної кухні, ніж до обітниць. Її щоки світилися червоним, руки — широкі й мозолясті, а голос мав ту особливу владність, якою зазвичай користуються тільки кухарки або королеви.

— Тобі лист, — суворо сказала вона, тримаючи в руках аркуш із важкою сургучевою печаткою.

Я ледве приховала інтерес. Звісно, я знала, що це від мого "дорогого" дядька.
Але, зібравши на обличчі всю доступну мені скромність, я лишень тихо промовила:

— Від кого?

— Від твого опікуна. Але не поспішай. Спочатку ти маєш оклигати. Тобі ще рано читати листи.

Я б від душі висловила все, що думаю про цей "контроль листування", та наразі я грала роль слабкої, скромної дівчини. Але сарказм нікуди не подівся, він тихо булькав усередині, мов вода у казані.

"Так, звісно, нехай краще я залишуся в невіданні. Що мені до того, що мене, можливо, вже продають як племінну кобилу на ярмарку наречених?"

— Я досить сильна, аби дізнатися, що чекає на мене, сестро.

Але монашка була непохитна, мов старий дуб.

— Молися. Якщо твоя душа й тіло зміцніють, я подумаю.

Звісно, вона нічого не "подумає". Вона чекає наказу від настоятельки. А та, вочевидь, не хоче, щоб я дізналася про те, що мене вже запроторили в мішок і готують до відправки.

Втім, часу на роздуми у мене було вдосталь. Я сиділа біля вікна й дивилася, як монахині поралися в саду. Стіни монастиря, високі, сірі, обвиті плющем, здавалося, замикають мене в цьому світі остаточно.

Та надвечір усе змінилося.

Старша монашка повернулася до мене з кам'яним виразом обличчя.

— Готуйся до дороги. Завтра за тобою приїдуть.

Вона простягнула мені сукню — просту, але чисту, з грубої лляної тканини, кремового кольору. Я ковтнула повітря, намагаючись не розсміятися. Це жарт, так? Мене віддають, як мішок картоплі, без попередження, ще й у сукні, яку соромно було б носити навіть куховарці в трактирі.

— Можна дізнатися, хто саме приїде?

— Твій дядько послав по тебе карету. Разом із нею їде твоя стара нянька. Вона супроводжуватиме тебе додому.

Нянька! Це вже цікавіше.

І наступного ранку я побачила її. Вона стояла посеред монастирського двору, висока, похмура, з обличчям, на якому час залишив глибокі зморшки. Очі — темні, блискучі, мов чорне скло. Волосся, зібране під строгий чепець, посріблене на скронях.

Вона мала ту особливу поставу, яка одразу ж сигналізувала: перед тобою людина, яку боялись усі слуги у великому домі.

— Мадлен, — її голос був твердим, але в ньому бриніло щось майже ніжне, — нарешті ти повертаєшся додому.

Я трохи нахилила голову, відзначаючи про себе, як вона уважно мене розглядає. Звісно, вона бачила перед собою ту саму Мадлен, яку колись бавила на руках. Але тепер у цій "дитині" жила інша душа.

— Пані Марсель… — Я зробила крок до неї, зітхнувши. — У мене… амнезія. Після хвороби я ледве пам’ятаю щось про цей світ. Про дядька, про наш рід. Я прошу вас, допоможіть мені пригадати. Розкажіть усе.

Її обличчя здригнулося. Вона перехрестилася.

— Господи милосердний… Але якщо пам’ять тебе покинула, я допоможу. Ти завжди була моєю маленькою Мадлен.

О, ця роль мені подобалася! Я усміхнулась про себе, зовні зберігаючи розгубленість.

Ми рушили в дорогу на важкій кареті. Колеса глухо стугоніли по бруківці, а я дивилася у вікно, спостерігаючи, як за вікнами пропливає село за селом. Дороги виявилися важкими, вози, вершники, густі тумани — усе дихало давниною.

— Розкажіть мені про мого дядька, — звернулася я до няньки, коли ми від'їхали достатньо далеко від монастиря.

— Його звати Арно де Валуа, — відповіла вона, обережно позираючи на мене. — Він твій єдиний родич. Чоловік владний, суворий, але мудрий. Він керує усім спадком роду Валуа після смерті твого батька. Він… він хоче тобі добра.

Я ледве стримала насмішку.

— Добра? Справді? А тому він залишив мене в монастирі, а тепер викликає, коли я стала дорослою?

— Він вважав, що тобі буде краще серед черниць. Ти мала залишитися там назавжди… Але тепер, після твоєї недуги, він змінив думку. Він хоче видати тебе заміж. За доброго чоловіка.

Ах ось воно як! Яке ж це "добре серце" в мого дядька! Його плани стали мені кристально ясні. Вигідний шлюб — це спосіб утримати титул і гроші в родині. А я? Для нього я просто товар.

Та я усміхнулася няньці лагідно, з тією самою ноткою, яку колись так цінували мої студенти, коли я оголошувала результати іспиту.

— Пані Марсель, я слабка і розгублена. Але я хочу пригадати усе. Допоможіть мені не виглядати дурною перед ним. Ви ж розумієте — коли ти нічого не пам’ятаєш, тобою легко знехтувати.

Вона зітхнула, важко, але в її очах з’явилося співчуття.

— Я розповім тобі все, дитинко. Усе, що знаю.

А в моєму серці вже палав вогонь. Нехай мій дядько вважає мене мовчазною, хворобливою нареченою — я розіграю цю роль до кінця. Але тепер, знаючи хоч трішки про нього, я починаю розуміти, що можу з ним виторгувати власну свободу.