Розділ 1. Повернення

“Прадавні писання зберігають у собі передбачення майбутнього”, — так мовила стара магиня, якій дали притулок в одному з просочених солоним повітрям будинків гавані. Але писання — дурні казки для тих, хто зневірився, і таких у цьому світі огидно багато.
Людям завжди потрібно у щось вірити: обіцянки правителів, міфи про богів або деренчання води у вечірню годину, що неодмінно провіщає зливи. І Алаїн не могла їх засуджувати. Це шлях, який кожен обирає сам.
Горн протяжно заревів, прориваючись через оглушливий буркіт хвиль, що розбивалися об форштевень корабля. Вмить все узбережжя висвітлив зелений мерехтливий вогонь, а на загострених піках велично здійнялися вгору чорні піратські прапори. Через довгий час нескінченних мандрівок, “Амариліс” нарешті був готовий увійти в гавань Трьох вітрів — повернутися додому.
На них чекали з новою здобиччю. Кожного з тих, хто пішов у море. І кожен із них повернувся. Вомхіел, старий забутий бог морів, як вони казали, знову був прихильним до них. Бурхливі води Північних морів не роздерли жоден з кораблів. Та може, в цьому заслуга капітана, а не сліпої віри в старе божество? Але доводити цим хлопцям щось зараз — марна справа. Їхні очі вже горіли від бажання скоріше ступити на рідний берег. Збуджені вигуки та радісні зойки наповнили палубу ще до того, як в обіймах туманного горизонту з'явилися скелі гавані. 
Ця ніч обіцяла бути страшенно довгою. Пірати збиралися осушити кожну бочку з ромом та елем до останньої краплі й вдосталь побавитися з місцевими повіями. Вона була впевнена, старий трактирник Ізінґерд нарешті відчує тяжкість золотих у своїй кишені. Вперше за пів року. От вже ці моряки не посоромляться викласти зайву пару енн (1) заради задоволення влити в себе черговий кухоль смердючого елю.
Гавань вітально дихала в обличчя вогкістю, рибою та зогнилим деревом. Саме такою вона й була — могила кораблів. Все тут оточували потоплені піратською флотилією судна, і поговір, що блукав про це місце, змушував непроханих гостей обходити його стороною.
То був дім.
Дім, який обрала вона.
Дім, який обрав її.
Скеляста місцевість, обвішана дерев'яними мостами, залишками втоплених кораблів, рибальськими снастями та хиткими будиночками, де жили ті, кого вважали "неугодними" цьому світу, кого вважали неугодними Нірелійській Імперії, — радо вітала своїх “дітей”. Тут не було королів і бідняків, як не було страху та гноблення. Свобода мерехтіла зеленими вогнями та співала бурхливими вітрами, що перетиналися в цьому місці, нещадно розбиваючись об вістря скель.
Біля підніжжя численних сходів уже верещали дітлахи, у збудженому очікуванні нових історій про пригоди швидкохідного "Амариліса", а жінки й старі з цікавістю виглядали в вікна старих будинків, що запливли брудом та сіллю. Не кожен день у порт заходила ескадра з десяти кораблів, і не щодня гавань сяяла яскравіше за червоне сонце Амрі. 
Натягнувши каптур, вона схопила леєр і зробила крок вниз, залишаючи грот-щоглу. Просолений трос неприємно обпік обдерту шкіру долонь, зриваючи сухі кірки з ран, що ще не загоїлися. Залишатися нагорі більше не мало сенсу. І, непомітно пірнувши між голосистими матросами, вона ковзнула до борту — назустріч зеленим вогням гавані.
— Твої навички покращилися, Алаїн, — низький важкий голос змусив її обернутися. — Але далекі від ідеалу, ти брудно виконуєш свою роботу. Бурхливі води не терплять помилок.
Чоловік вийшов із тіні чорного вітрила, постукуючи люлькою по жилястому передпліччю. Суворе невдоволення блиснуло в його надзвичайно синіх, як сама морська безодня, очах, і вона затамувала подих.
— Море не моя стихія, Батьку, — спершись на мокрий борт корабля, незгодно озвалася Алаїн. Вона дивилася на ритмічне шкутильгання старого пірата, ледве виглядаючи з-під каптура вороної роби.
Ніхто не знав ні його імені, ні точного віку. Грубі риси обличчя, густа сива борода, замаслені коси — навряд чи хтось міг припустити, що він той, хто вже кілька десятків років відправляє ельфійські дракари, нірелійські галеони, валісарські галери або одорські барки один за одним на дно морської глибини. Але кожен в Ельврасі знав чорні вітрила "Амариліса" та зелений вогонь свободи у гавані Трьох вітрів.
Слава про корабель та його притулок була воістину страхітливою, але серед скель гавані його капітана шанували та поважали як справжнього батька. Усі, хто осів у Трьох вітрах, з вдячністю знімали капелюха перед ним, визнаючи некоронованим королем. Його називали "Батьком" й іншого імені він не бажав.
— Життя непередбачуване, дівчисько, — цокнувши кривими зубами об дерево люльки, він вказав на чорний горизонт дулом командного пістоля. — Ти не завжди будеш блукати цією землею, і, благослови тебе Адделум, опинившись у морі, води його будуть приязні до тебе.
— Боги — лише давня казка, — Алаїн скептично підняла брову і байдуже додала: — Я не вірю в цю нісенітницю. 
Батько невдоволено похитав головою, і брязкіт рідкісних прикрас, що звисали з його трикутника, затонув у гомоні десятка чоловічих голосів
Та вона ніколи не віддавала дані старим богам. 
Алаїн дійсно була невиправною. Уперта й норовлива — такою вона потрапила до гавані, змучена і знесилена, ось уже п'ятнадцять років тому, і такою ж ступила на борт «Амариліса», міцно стискаючи в закривавлених руках кинджал своєї першої жертви. Він не питав, що з нею сталося, не вдавався у подробиці її минулого. Надав їй дах і вибір, який дев'ятирічне дівчисько зробило без роздумів.
Алаїн стала його найкращою ученицею і найнебезпечнішим знаряддям. А Батько перетворив її на ту, про кого боялися згадувати зухвалі імператори й королі Великих земель (2).
— У наступному плаванні ти заміниш мене. Ви з Хорзом вирушите до берегів Віркха, — Батько випустив кільце диму і перевів на неї похмурий погляд — це був наказ, який ніхто й ніколи не наважився б оскаржити. 
Ніхто, окрім неї.
— Хорзету не потрібна моя допомога в управлінні судном і тим більше в розбоях, — одним оком поглядаючи на блиск темної, майже вороної шкіри, відрізала вона. — Навіщо ти хочеш утримати мене на "Амарилісі"?
Пірат задумливо зрушив густі брови і, затягнувшись тютюном, випустив черговий клуб молочного диму. Він продовжував спостерігати, як хвилеріз розриває пінну воду, наближаючись до порту. І золотисті тату, що покривали його обличчя грубими рубцями, невдоволено ворушилися щоразу, коли чоловік задумливо хмурив плоский ніс.
Алаїн терпляче поклала руки на вологі поручні й знову зазирнула до його незвичайних очей.
— Що сталося біля берегів Валісара? 
Він ще сильніше зсунув брови, повертаючи командний пістоль за складки щільних тканин, що оперезали його талію.
— Чому ми не пішли на абордаж? — наполегливо продовжила вона, опускаючи погляд на стесані долоні. — Нірелійський галер був чудовою здобиччю, ми могли забрати його. Я і Хорз — нас було б достатньо, щоб...
— Сьогодні ти маєш добре відпочити, дівчисько, — перебиваючи її, твердо промовив Батько, і люлька перекотилася в його роті, постукуючи об зуби. — Хтозна, що буде завтра.
— Валісар на межі падіння, — Алаїн відвернулася до гавані, приховуючи нижню частину обличчя в тіні каптура. — Нірелійці вже перейшли кордон, і перевага сил на їхньому боці. Імператор Малкус не зупиниться, доки не поверне Імперію до кордонів Священного Континенту. Ми могли…
— Ви не могли, Алаїн! — стукнувши кулаком по борту, закричав Батько. 
Палуба миттєво затихла. Матроси, що снували туди-сюди, насторожено переглянулися, затамувавши подих. Крик капітана ніколи не віщував нічого доброго. Десятки очей з жадібністю і цікавістю вчепилися у сварку, що розгорнулася перед ними, немов стерв’ятник в зогниле тіло.
— Ми могли забрати той корабель, — гнівно процідила Алаїн і здійняла підборіддя. — До біса, я могла!
Каптур зіслизнув з її голови, і тихий шепіт прокотився судном: 
“Сім енн на дівчисько, сім енн на капітана”.
Брудно-руда фарба плямами змилася з її білястого волосся, заплетеного в тугі бойові коси, а з-під лляної пов'язки, що приховувала ліве око, розповзався потворний шрам. Будь-яка інша в межах Великої землі нізащо не змирилася з подібним каліцтвом на своєму обличчі, Алаїн же нанесла його собі власною рукою. Друге небесно-блакитне око, вона завжди підводила чорною сурмою,  і погляд її набував нелюдської суворості. 
У неї були різкі, кутасті риси обличчя: гострі вилиці, вигнуті брови, прямий лоб, ніс з горбинкою і тонкі вуста. Вона була високою, щоб дивиться капітану прямо в очі на одному рівні. Алаїн не підходила під стандарти краси жодної з нині живих держав і страшенно пишалася цим. Пірати "Амариліса" нерідко зубоскалили, що на ринку рабинь в Одорі, вона б нізащо не знайшла покупця. Але на її зап’ястках не дзеленчали ланцюги рабства, вона вигризла цю свободу власними зубами і заплатила за неї неабиякою кров'ю. Вона була тут. Серед них. Жінка серед чоловіків.
Єдина, яка змогла ступити на борт "Амарилісу". І єдина, кому вистачало хоробрості суперечити його капітанові з гордо піднятою головою.
— Набитий під зав'язку золотом, магічними реліквіями та зброєю нірелійський галер, — загарчала Алаїн. — Моліться своєму божеству й надалі, а я подивлюся, чи зможе воно вберегти вас від апетитів Малкуса.
Батько зміряв її лютим поглядом, випускаючи в обличчя хмару диму:
— Ти заходиш занадто далеко, дівчисько.
Алаїн не встигла відповісти, коли з-за спин піратів, що стовпилися навкруги, раптово виринув той, кого вона хотіла б побачити зараз в останню чергу. Старпом швидкими кроками наближався до них. На його смаглявому обличчі палало обурення, а сині бездонні очі блищали нарівні зі смарагдами, відбиваючи вогні гавані.
— Чого заклякли, трюмні щури?! — гучний голос зривів на палубі, подібно до гучного горна. — За роботу!
Це був Хорзет — висока гора м'язів і видатний запас бойового досвіду. Вона виросла з ним, їла з однієї миски, рятувала з безлічі колотнеч і часом приповзала підлатати рани. Але у цю мить… Його присутність лише підкидала багаття у вогонь. Вона знала: він підтримає Батька. Бо так було завжди, бо для нього він не був простим капітаном, не був тим, хто дарував свободу та нову домівку. 
— Гавань лежить на сході Нірелії. Не думаю, що поглинувши континент, Малкус не захоче позбавитися цієї кістки у своєму горлі. Він знищить це місце. Зітре його з мапи Ельврасу, так само як і Забуті землі (3)! Ти втратив шанс, врятувати тисячі безвинних людей, — Алаїн роздратовано відштовхнула Хорза вбік і, натягнувши каптур, пішла геть.
Він кинув на її похмуру постать побіжний погляд, перш ніж дівчина непомітно розчинилася в голосистому натовпі. І, обернувшись до капітана, нарешті здивовано простяг:
— Сьогодні вона балакучіша за п'яного боцмана, оце дива.
Сивий чоловік задумливо покрутив люльку між пальців, недобре цокнувши язиком. І з важким зітханням підняв очі кольору морської блакиті на власного сина, немов бачив його перед собою востаннє:
— Доповідай.
— Ми готові пришвартуватись, капітане.
Нарешті "Амариліс" повернувся додому.