Ворожіння

31 грудня, 2006рік



 

Коза, лисиця, баба, чорт і дві відьми збивали сніг перед порогом. Усі волохаті, із рогами, соломою, у розписаних хустках і з мішками солодощів.

Лисиця, спершись на чортиху, схилила голову вбік і наостанок перед власним домом взяла ноту:

«Щедрик-ведрик, дайте вареник!»

Інші підхопили так само весело: кривляючи головами, тупаючи ногами, розкручуючись на місці й гублячи пір’я та солому.

«Грудочку каші і кільце ковбаски!»

Дві вівчарки, занюхавши господарку, почали теж гавкати на радощах, і за це їм кинули по пиріжку з м’ясом.

«Поведу на торжок,

Куплю собі пиріжок.

Дайте коляду,

Бо вам хату завалю.

Дайте книш,

Бо напущу вам у хату миш.

Дайте пиріг,

Бо потягну хату за ріг».

Останні рядки за кілька хат підхопили співати інші колядники, але п’янючі як чіп, вони плутали слова з інших щедрівок, а іноді й зовсім вили щось незрозуміле, більше схоже на пісні Степана Гіги.

Під гучний регіт чудовиська зайшли у сіни, познімали свої хутряні кожухи, солом’яні накидки, чоботи, рукавички та врешті розмальовані маски, під якими ховалися звичайні десятикласниці. Червоні й п’янкі від захвату, вони стрибали, крутилися, аж поки хтось із них не перечепився через кішку Муську.

Після свята на головній площі Дударчуки, прихопивши малу, пішли до сусідів спорожнювати запас вина та голубців, а їхня старша донька Злата скористалася цим — привела навалу подружок.

Тепер у кожній кімнаті був галас, а з-під ліжка потягли банку горілки та банку тушонки на закуску. Стола від вікна пересунули на середину кімнати, накрили білою скатертиною і одразу замурзали її олією, поки ставили наїдки. Знайшлося настільне дзеркало і навіть свічки — а все тому, що Ксеня врешті здалася.

Подружки, як тільки стали цікавитися хлопцями, благали Ковтун поворожити їм. Чомусь вони вірили, що родичання з Параскою робило з неї таку саму відьму-діяволицю, та насправді дівчина бачила різне лише тоді, коли була поряд із бабою. В інший час Ковтун намагалася не помічати, не звертати уваги й не лізти туди, де могло коїтися чортзна-що.

Цього разу вона погодилася, адже це була остання Маланка, яку вони святкували разом, і коли ще це буде так влучно, як не в час, коли вся нечисть, за повір’ям, святкує разом із простолюдом.

Отож дівчата штабелем повсідалися на диван, склали рученята на колінах і тихенько стежили за тим, що робила Ксеня.

Спочатку перед порожньою тарілкою вона поставила дзеркальце, ліворуч запалила свічку, а праворуч поставила чарку. Все це вона так-сяк нашвидку вигадала, аби точно нічого не спрацювало, щоб точно не було ніякої шкоди, і ось тепер просила когось підійти. Але те зухвальство, з яким вони кілька років докучали Ксені виветрилось. Усі п’ятеро лише боязко переглядувались, без натяку на бажання бути першими і сподіваючись на інших бажаючих.

— Що, Марусю, вже не хочеш? — звівши брову, запитала Ксеня, піджурюючи найгоноровішу, і та одразу підвелася. Награно сміливо підійшла до столу й невпевнено запитала: — Що робити?

— Я відійду, а ти поклади на таріль їжі, сідай напроти дзеркала й випий чарку горілки, а потім дивись на стіну позаду себе і спробуй розгледіти в тіні свою долю.

Інші дівчата прилипли одна до одної й навіть не дихали. Ксеня відійшла вбік, щоб не потрапляти у дзеркало, та опинилася в дверному прорізі, що з’єднував коридор і вітальню. Схрестивши руки, вона байдуже спостерігала за діями однокласниці.

Від веселощів і сліду вже не було, руки білявки тремтіли, а зуби стукотіли. Куди сміливіше дівчата поводилися того року, коли кидали чоботи на вулицю і слухали, звідки буде гавкіт собак, чи коли ворожили на куті; а тепер щиро боялися й одночасно не могли відмовитися від спокуси дізнатися майбутнє, бо таке ворожіння вигадала онука Параски.

Гучно видихнувши, Маруся перехилила чарку і, вдаривши нею об стіл, взялася занюхувати косу, ніби це допоможе пережити пекучість напою. Потім, намагаючись розгладити обличчя, дівча забігало очиськами по тіням, а Ковтун думала: що ж вона там побачить? Певно, те, що хоче, те й побачить.

Аж ось, спостерігаючи за грою вогника від свічки, Ксеня помітила, як у відображенні на плече Марусі лагідно лягла чоловіча рука. За спиною стояв Грицько — її сусід, що кілька років тому поїхав вчитися до Черкас на хірурга. У чорному костюмі, з годинником на зап’ястку, він ніжно поглядав на дружину. А Маруся сиділа з короткою модною зачіскою; її руки, вссіяні перснями й браслетами, колихали немовля в синьому пледі — і жодного смутку, жодних прикростей.

Ксеня не вірячи побаченому кліпнула — марево розтануло.

— Це мій Василь! — заплескала в долоні Маруся. Бо саме його вона намагалася вхопити на кожній дискотеці, але він не виявляв жодної зацікавленості.

— Ні, Марусю, — похитала головою Ксеня. — Буде у тебе щасливе життя, дорогі коштовності, дитина, дім, але з Грицьком-сусідом. — Який ще сусід? Той із варениками замість губ?! Та навіщо він мені такий здався!

Дівчата аж покотилися сміхом, бо Грицько не вважався завидним парубком. Батьки його працювали в колгоспі, і хата маленька та й сам він довгий та худий, як дручок. Маруся ледь не плакала від почутого, а Ксеня лише знизала плечима.

— Хто наступна? — гукнула до регочущої зграйки Ксеня. І тут Злата відштовхнула Катю, яка хотіла бути наступною, вискочила вперед і гепнулася на стілець.

За підказкою дівчина загасила свічку, а потім знову запалила.

«Яка дивина, — думала Ксеня, — це не повинно було працювати, але працює, і ніби й шкоди ніякої». Тож зупиняти маленьку дівочу втіху не стала.

Злата не так кривилася від горілки, як її попередниця. Вона частенько цупила батькові запаси міцного для всієї їхньої компанії, тож їй напій йшов як у суху землю.

Від потуги розгледіти щось чорні брови Злати ледь не загубилися на потилиці, а по-дурному роззявлені губи ще трохи — і впали б на тарілку.