Гостини

18 вересня, 2012рік. Ніч.

Таксист навіть не дивився на того, кого всадив у свою машину, і не став обурюватись, коли тицьнули закривавленою рукою цілих сто гривень за десять хвилин дороги. Ксеня ж, як могла, виповзла з машини, не чекаючи решти, і звалилась на коліна перед домофоном.

Світ став майже незримим, очі заливало кров’ю, а в голові стріляли різні картинки за участю тієї почвари. Заповзаючи в дивом відкриті двері, дівчина залишала червоні сліди, а коли помітила це, то з надлюдським зусиллям підвелась та змусила себе йти рівно допоки не потрапила у квартиру. Рани пекло, вони хлюпали кров’ю на паркет, а шкіра шматками звисала зі щоки. За зачиненими дверима з її губ зірвався стогін, потім ще один. В голові все переверталось, її нудило, вивертало, але Ксеня все ж таки дісталась кухні, де в чашку поклала три волосини з брови Гаврика. Потім впала на підлогу і, гойдаючись назад-вперед, заскуглила, немов поранена тварина. З очей її полились сльози, вони крапали в калюжі з крові і змушували їх шкварчати. Чому ж ці рани не гояться так швидко? На ній же все тепер заживало як на собаці…

Задзвонив телефон. Ніби у сні, Ковтун рушила в коридор і там, перечепившись через кросівки, звалилась біля сумки. Від удару об машину екран новенького айфона тріснув по діагоналі, проте сенсор все ще реагував.

— Ксеню, привіт, — у слухавці був зморений голос Роберта. — Вибач, що розбудив, але дещо сталось з «Оксамитом». Пошкоджена одна з вітрин, і тому кілька днів ресторан не буде працювати, поки не поміняємо скло.

Стискаючи розірвані губи, щоб не стогнати, Ковтун змогла вичавити з себе: «Угу». Роберт запевнив, що ці кілька днів вимушених вихідних їй буде оплачено, ще раз перепросив за те, що розбудив, а потім поклав слухавку.

Навіть не намагаючись ворухнутись, спробувати доповзти до ванної кімнати та взяти аптечку, Ксеня так і залишилась у коридорі. Сил щось вигадувати чи робити не було. Вона просто заснула, не відчуваючи себе живою.

Їй наснилась Параска. Тоді в неї ще не було так багато сивини, а обличчя не всохло, нагадуючи погано зроблене шкіряне крісло. Стара, зчепивши жовті дрібні зуби, дивилась крізь фіранки у ніч, довго дивилась, аж поки не забрехали сусідські собаки. Потім уній ніби щось клацнуло, і жінка повільно перевела погляд на восьмирічну онуку. Те відчуття безпорадності й страху досі викликало у Ксені сором і злість. Вона ж могла збуритись, закритися у кімнаті чи втекти, але замість цього слухняно виконувала всі вказівки, а значить робила непоправні речі. Речі, про які їй не хочеться згадувати із власної волі.

— Роздягайся! — смикнувши за бавовняну сорочку, гаркнула стара, а потім стягнула і трусики зі слоненятами.

Ксеня була ще дитиною, але, залишившись голою навіть перед рідною бабцею оторопіла ніби її вдарили чимось важким по голові. Вона опустила очі, втисла голову у плечі й затремтіла. А Параска, зайнята власними гидкими справами, не помічала нічого з цього, або не хотіла помічати. Вона човгала на кухню і назад, допоки не запалила дві свічки на столі та коли зупинилась то ще раз ошпарила онуку своїми прозорими очима, бо чекала що її задум зрозуміють і без слів.

— Чого встала?! Лізь давай! І щоб принесла мені її сміття!

Вечір.

Біль зник одразу після пробудження, а от рани затягнуло під вечір. Ксеня підходила до дзеркала кожні пів години й розглядала себе, все більше заспокоюючись від того, як шрами розсмоктувались, повертаючи шкірі той бездоганний вигляд, який був до зустрічі з Гавриком.

Роберт більше не дзвонив, а по новинах показали наслідки аварії, назвали ім’я винуватця, і потім замість звичних серіалів чи розважальних телепередач почалися політичні шоу. Згадували всі Гаврикові невдачі, його хибні затримання і те, як кількох фігурантів відпускали з-під варти через нестачу доказів. Спочатку Ксеня не зовсім зрозуміла, до чого це все, а потім один із тих політиків, що вважався амбасадором популізму, поважно перекинув ногу на ногу, склав товсті пальці трикутником і зі знанням справи мовив: «Ви ж розумієте, що це лише вершина айсберга? Що пан Гаврик —  маріонетка в руках рідного дядьки?!»

Через рік вибори нового голови міста і до сьогодні найбільшими аргументами проти Бабія були смішне прізвище, яке не в’язалося з його зовсім не пригодницьким життям із дружиною та чотирма синами, а також глузування щодо чергової спроби отримати голоси за проведення фестивалю «Червона рута». Він навіть заради цього побудував величезний стадіон на Теремках, але куди столиці тягатися із Сумами, Черніговом, Донецьком чи будь-яким іншим містом, яке ближче до моря і де з гарних краєвидів — не тільки хмарочоси. Звичайні мешканці не плекали таких надій, вони підсміювалися з Бабія, який зовсім не мав почуття гумору і кожен жарт сприймав серйозно, але й не гудили його на кожному кроці, адже всі свої передвиборчі обіцянки він виконав.

Для Ковтун така «брудна гра» опонентів Бабія здавалася незбагненною. Невже хтось при здоровому глузді піде до ворожки та віддасть гроші, щоб та звела його племінника в могилу? Хтось із них і справді повірив, що це спрацює? Але ж... якби не Ксеня, яка прийняла весь удар на себе, все б справді вийшло. Чи надовго тепер та почвара заспокоїлася?

Гаврик, наскільки відомо, від госпіталізації відмовився, а отже, просто зараз він удома, де й чекає найбільша небезпека…

З жахом і нетерплячістю Ковтун чекала вечора. Сама для себе вона робила вигляд, ніби ще роздумує над тим, допомагати Гаврику чи ні, але насправді вирішила все ще коли скубнула брову.

Він був не тою людиною, з якою хотілося б товаришувати, проте залишитися осторонь Ксеня теж не могла. До того ж… це гарна нагода по-тренуватися перед тим, як пробувати розвіяти марево Роберта.