Повернення

7 вересня, 2012рік.

Це була звичайна дорога в дві смуги що з'єднувала між собою села і виводила на головну автомагістраль до Києва, або Одеси. З освітлення, зазвичай, - нічого, жодного ліхтаря аж до початку села. Тож після того, як сонце сідало за небокрай ця ділянка поринала у пітьму ховаючи свої скупі краєвиди.

Раптом, в цій темряві загуркотів автобус «Богдан». Білий, зі слідами іржі і стертими колодками він різко загальмував. Дверцята клацнули на ходу і з них випало жовтувате світло, а слідом показалась жіноча нога в чорному кросівку і чорних джинсах. Спочатку Ковтун повільно взялась спускатись, але коли відчула що автобус рушає далі швидко не граційно вистрибнула і саме вчасно. Водій втис педаль газу і за кілька секунд зник.

Крутнувши гривою в різні боки дівчина перейшла на інший бік, а там спустилася до неасфальтованої дороги що розділяла два соняшникових поля. В спину їй дивився виразний серп місяця, проте його холодне світло лише ледь помітним кільцем підсвічувало небо навколо себе, залишаючи землю у пітьмі. Все було як завжди і одночасно зовсім іншим.

Спочатку, хода Ксені була моторна, її довгі ноги крокували далеко і швидко, чим спричиняли гул, який розносився скрізь почорнілі соняшники, які похмуро дивились собі під корінь.

І жодного іншого звуку.

Їй не пригадувалась така тиша раніше і тому, в якусь мить, дівчина різко зупинилась відчуваючи гуркіт власного серця. Секунда-друга, що ж Ксеню так лякає? Чому кожний м’яз бажає тікати? Хоч пішки, хоч попутками, але геть звідси!

З напіввідкритих губ вийшла пара. Нервово озираючись по сторонам, вона повільно дихала і прислухалась. Навіть вітер не давав про себе знати. Все навколо ніби завмерло разом із нею.

Ледь стримуючись щоб не озирнутись, Ксеня повільно кліпнула і пішла далі, а з часом набрала звичної швидкості попри те, що дорога була втоптана трактором, а багнюка яка висохла по відбиткам колес ще більше ускладнювала задачу випадково не вбитись.

Їй хотілось дістати телефон і підсвітити собі шлях та він сів ще по дорозі з Києва сюди.

«Раз я нічого не чую то тут, нікого і немає». – Повторювала ніби мантру.

Їй здавалось що більше ніколи Параска не візьме гору над нею, ніколи більше її не буде трусити від страху, але зараз, Ксеня знов тут, йде тією дорогою якою тікала і з власної волі, щоб нарешті поставити крапку.

З кожним кроком ніч ставала ще темнішою і зовсім скоро заховала навіть небо із розсип’ю зірок. Це б не так лякало як відчуття, що слідом за нею хтось йде, слідкує, або зараз з’явиться скрізь соняшники які вдвічі вищі за людину.

Ксеня не озиралась, йшла прямо намагаючись дивитись лише на світло в домівках далеко попереду. Ось, вже й мертва тиша почала відступати і чутно гавкіт собак, а в ніс б’є запах вогкого сіна, худоби і забродивших яблук.

Наблизившись до невеличкого але крутого підйому, після якого починались перші хати, дівчина поправила наплічника що висів на правому плечі і взялась тягнути рукава своєї сорочки вниз, щоб зігріти задубілі руки. Роздратована, вона гучно дихала і сопіла. Їй прийшлось зненацька повертатись сюди, товктись три години у переповненому автобусі так ще й після роботи.

Раптом вона смикнулась, а потім різко стрельнула переляканими очима в бік кущів та заціпеніла на місці відчуваючи, як дибки встала кожна волосина на її тілі. Ксеня почала вдивлятись у темряву. Вона готова була покластися, що хтось гучно чхнув, але знов чутно лише тишу.

«Це кіт, собака, миша…» Взялась вона шукати роз’яснення і наче заспокоїлась та глянувши на схил попереду себе кинулась бігти що духу. Кросівки сковзали з Кам’янців, які всіювали дорогу, а ступні пару раз вивертались коли ступали в невеликі ямки. Якоїсь митті, Ксеня змогла втримати рівновагу лише тому що відштовхнулась рукою від землі та подерлась в гору із ще більшим ентузіазмом.

Зупинилась вона коли нахапала ротом пилюки і комах, а над головою світив вуличний ліхтар. І поки Ковтун відхекувалась то вспіла розгледіти дорогу, яка закручувалась і ставала таким чином перехрестям. От зараз можна б було озирнутись, адже вже почалась цивілізація, проте Ксеня не наважилась і повернула вправо, де підйом був не таким крутим як до цього.

Перший дім досі мав за прикрасу рожеві мальви що височіли над парканом, а далі починалась скромна дерев’яна огорожа. Вона де-не-де була зламана, а ближче до брами на дорогу гнулись гілки черешні. Тут і ховалось подвір’я бабусі Ксені.

Вулиця була порожньою і тому ніхто не бачив як повільно, ніби смакуючи мить Ковтун підійшла до блакитної металевої брами і штовхнула її. Почекала з хвилину і лише потім переступила всередину відчуваючи шкірою як минуле обліпило її з ніг до голови.

Собача будка стояла порожня, а поруч з нею лежав заіржавілий ланцюг. Хлів, що знаходився зліва теж був порожнім, поле давно заросло бур’яном, а під деревами гнили яблука та груші. Бабка Параска ще з весни перестала вести господарство та віддала гусей, курей і корову сусідам ніби відчуваючи свій кінець.

Ксеня взяла правіше щоб обійти хату. Скрізь білі фіранки падало жовтувате світло з великої кімнати чим підсвічувало стежку до літньої кухні, а там і до вхідних дверей.

Підійшовши ближче, почулись знайомі голоси сусідів Гливчуків: Ганнусі і її чоловіка Василя. Вони тримали продуктовий магазин за дві вулиці звідси, мали кілька гаїв під оренду і будучі найзаможнішими у селі біс його знає, як сплутались із Параскою і чому доглядали її останні пів року.

- Здається хтось на вулиці... – у вікно показалась жінка із фарбованим білявим волоссям та тонкими вигнутими чорними бровами. Майже не змінилась, може трохи схудла.

- Це я, Ксеня. Руки помию і зайду! – Відгукнулась Ковтун.

- Зараз рушника і капці винесу. Треба і ноги помити!

Скинувши наплічника біля дверей, Ковтун закотила очі, але з поваги до померлої, під світлом ліхтаря, все ж пройшла до криниці, де знявши кросівки та шкарпетки корцем почала поливати крижаною водою і до того змерзлі ноги.