Від Ярини

Минуло п'ять місяців. Повітря у цьому старому-новому будинку пахло не затхлістю і таємницями, а свіжою фарбою, деревом та, найголовніше, надією.
Я стояла біля вікна, спостерігаючи, як Ельдар закінчує прибирання навколо нещодавно встановленої веранди. Його спина була широка і надійна, а рухи — рішучі. Він більше не був тим похмурим, підозрілим чоловіком, який намагався вигнати мене з мого ж дому. Він був моїм чоловіком — тим, хто довів свою любов вчинками, а не лише словами.
Після того, як ми разом викрили Ореста і повернули ключові документи, стало зрозуміло, що справжня цінність спадку — це не земля чи будинок, а можливість покласти край старій ворожнечі. Документи підтвердили: бабуся не "вкрала" землю у сім’ї Ельдара, а фактично врятувала її від шахрая, який мав намір відібрати її у його батька, оформивши частину на себе для збереження. Це була не помста, а хитра оборудка, яка згодом обернулася проти них через роки непорозумінь.
"Ти пробачила, але не забула," — якось сказав мені Ельдар, коли я вперше знову взяла його за руку.
"Прощення — це для мене, а не для тебе," — відповіла я. — "Але довіра... її треба відбудувати. Це наш спільний ремонт."
І ми ремонтували. Не лише будинок, а й наші стосунки. Він відмовився від будь-яких претензій на спадок, офіційно передавши мені всі права, що стало його останнім, рішучим актом каяття. Я ж вирішила, що цей будинок більше не буде притулком для привидів минулого.
Ми вирішили перетворити його на невеликий сімейний гостьовий будиночок — місце, де люди зможуть зупинитися і насолодитися тишею, яку ми обоє колись хотіли знищити. "Спадок Бабусі" — так ми його назвали, з гірко-солодкою іронією. Земля, через яку колись сварилися родини, тепер годувала нас обох, створюючи спільне майбутнє.
Ельдар відчинив двері, на його обличчі сяяла усмішка, вже без тіні таємниці.
"Інженерія завершена. Залишилося повісити вивіску," — сказав він, обіймаючи мене ззаду.
Я притулилася до нього, відчуваючи його силу. "Вивіску, на якій написано: 'Дім, де правда знайшла своє кохання'?"
Він засміявся, легким, справжнім сміхом. "Мабуть, це трохи довго для вивіски. А як щодо просто: 'Дім. Відкрито'?"
"Ідеально," — прошепотіла я. Я повернулася до нього, і наші поцілунки були вже не про пристрасть, а про спокій. Минуле залишилося в старих документах, а сьогодення було тут, у свіжому повітрі та спільній справі. Наш спільний спадок був не в цеглі, а у вірі, яку ми відбудували.