Від Ярини

Після того, як Ельдар пішов, залишивши на землі ключі, Я відчула гостру порожнечу. Це була свобода, але вона була важкою, як свинець. Його присутність, навіть як брехуна, була захистом. Тепер, коли він пішов, тиша в будинку стала агресивною. Вона кричала про мою самотність і вразливість.
Я швидко перенесла всі докази (зібрану фотографію, розшифрований лист та особливо документ – останній, найважливіший юридичний папір, який підтверджував мої права, що я знайшла раніше) у стару, металеву сейфову шафку в глибині гардероба.
День був сірий і вологий. Важкі, низькі хмари нависли над морем, створюючи гнітючу атмосферу. Будинок здавався не просто старим, а зловісним. Кожен скрип паркету, кожен стукіт віконниці, який раніше я б списала на вітер, тепер був потенційною загрозою. Я ходила від вікна до вікна, як перелякана лань, постійно перевіряючи лінію паркану, що розділяв мене і Ельдара. Його будинок стояв темний і мовчазний, і ця тиша була гучнішою за будь-який крик.
«Він сказав, що я буду в небезпеці. Він сказав, що Орест не зупиниться. Чи це була його остання брехня, щоб змусити мене благати його про повернення? Чи це була, нарешті, правда?»
Мій розум був розірваний між образою на Ельдара і холодним, логічним усвідомленням, що мені потрібен союзник. Але мій гнів був надто свіжим.
Я вирішила не сидіти склавши руки. Я знала про пастки, які Ельдар ставив уночі. Я сама перевірила рибальський дріт та дзвіночки — і залишила їх на місці. Це була моя імпровізована система безпеки.
Близько полудня, коли я була на кухні, запарюючи чай, я почула тихий, але виразний дзенькіт. Це був дзвіночок на задньому дворі, біля старого сараю.
Я миттєво заціпеніла. Серце пропустило удар, а потім почало калатати так сильно, що я чула його в скронях. Цього разу не було Ельдара, щоб взяти рушницю. Я була одна.
Моя реакція була інстинктивною. Я тихенько схопила важкий чавунний підсвічник зі столу і, тримаючи його як зброю, почала повільно рухатися до задніх дверей.
Я зазирнула у вікно. Тінь. Велика, чоловіча постать у темному, робочому одязі і масивних черевиках. Він був занадто швидкий. Він вже був біля будинку.
Я повернулася до вітальні, щоб зателефонувати в поліцію, але не встигла. Різкий удар! Скло на задньому вікні кухні розлетілося з гуркотом, засипавши підлогу гострими осколками.
Через мить він уже був у кімнаті. Це був Орест.
Він був високий, міцний, із жорстким, недобрим обличчям. Він був схожий на Ельдара, але в ньому не було жодної теплоти чи чесності. Його очі, темно-карі і холодні, випромінювали чисту, тваринну жадібність. Він був одягнений у брудну куртку і мав на руках рукавички. Він не виглядав, як месник; він виглядав, як бандит.
— Ти! — його голос був грубим і низьким, як скрегіт металу.
Я закричала і кинула в нього підсвічником. Він легко ухилився.
— Дурепа! Де документи?! — Він кинувся до мене.
Я намагалася бігти до вхідних дверей, але він перехопив мене. Його рука, сильна, як сталевий капкан, стиснула моє зап'ястя. Я відчула гіркий, неприємний запах його поту та дешевого одеколону.
— Не треба грати в героїню! Ельдар пішов! Ти тут одна!
Він кинув мене на підлогу. Моя голова боляче вдарилася об стару дерев'яну підлогу. Я задихалася від болю і паніки.
Орест не шукав мене. Він шукав документ.
— Я знаю, що старезна Марія його залишила! Де він?!
Він почав швидко нишпорити по шафах і тумбочках, його рухи були швидкими, професійними. Я лежала, намагаючись відновити дихання, але безсила.
Він відкрив гардероб. Він висмикнув металеву сейфову шафку з мого гардероба. Вона була важка, але він легко підняв її. Він бив її кілька разів об підлогу, намагаючись відкрити, але вона трималася. Тоді він дістав великий ніж і швидко зламав старий замок.
Я побачила, як він дістав його — скручений, жовтий юридичний документ, який був ключем до спадку. Моє серце опустилося в п'яти. Все скінчено.
Орест підняв документ, подивився на нього і дико посміхнувся.
— Ось він! Тепер це моє!
V. Шантаж і Усвідомлення
Орест повернувся до мене, документ був міцно стиснутий у його руці.
— А тепер, слухай, дурепа. — Він нахилився, його дихання було важким і гарячим. — Цей папір тепер мій. Твої права... вони згоріли.
Він дістав запальничку. Я побачила бліде, оранжеве полум’я.
— Ти або зникаєш із цього села сьогодні, і я залишаю тобі життя. Або я спалю цей папір прямо тут. І потім... я спалю тебе.
Це був момент абсолютного прозріння. Орест не мстився за брехню. Він був чистим злом, рухомим жадібністю. Ельдар мав рацію. Орест був справжньою загрозою, і Ельдар не співпрацював з ним. Його заперечення було правдою.
Мій гнів на Ельдара був помилкою. Моя зневіра коштувала мені ключового документа і поставила моє життя під загрозу.
— Ти не отримаєш цієї землі, — прошепотіла я.
— Отримаю! — Він знову засміявся, жорстоко і голосно. — Ельдар хотів гратися в кохання. А я граю в життя і смерть!
Він подивився на мене в останній раз.
— Ти маєш одну годину. Зникни. Інакше я повернуся за тобою.
Він швидко вискочив через розбите вікно, залишивши за собою хаос, розбите скло та запах горілого паперу від невеликої спроби спалити край документа.
Я повільно піднялася, моє тіло боліло, але біль у серці був сильнішим. Ключовий документ зник.
Я підійшла до вікна, розбиті шибки якого тепер виглядали як зуби акули. Я дивилася на темний, мовчазний будинок Ельдара.
«Я зробила жахливу помилку. Я вигнала єдину людину, яка могла мене захистити. Він казав правду про Ореста. Він казав правду, що я в небезпеці. Він був брехуном у любові, але не був спільником у злочині».
Тепер у мене не було вибору. Щоб повернути документ і вижити, мені потрібен був союзник. Мені потрібен був план.
Я схопила свій телефон, руки тремтіли. Я повинна була забути про його брехню і зосередитися на спільній меті.
Моє єдине рішення: Я набрала його номер.