Від Ярини

Від Ярини 
I. Післясмак Зради
Я стояла у спальні Ельдара, кімната пахла деревом і його присутністю, але тепер цей запах став для мене гірким. Його відхід був швидким, але його провина залишилася, витаючи в повітрі, як важкий дим. Я тримала в руках докази: зібрану фотографію та розшифрований лист.
Мої сльози, які я так ретельно стримувала, нарешті прорвалися. Це була не істерика, а глибоке, виснажливе ридання, яке тремтінням прокочувалося по моєму тілу. Я плакала не лише через його брехню, а й через руйнування моєї надії. Я дозволила собі закохатися в нього, захисника, лише для того, щоб дізнатися, що він був дволиким ворогом, який грав на моїх страхах.
«Він сказав, що кохає. Я йому майже повірила. Але він брехав, щоб отримати час. Він брехав, щоб тримати мене поруч. Його «захист» був просто засобом контролю. Він думав, що його почуття можуть виправдати його брудну мету. Я не пробачу. Я більше не буду ідіоткою, яку використовують».
Я вирішила: боротьба триває, але тепер я сама. Його щире каяття (навіть якщо воно було справжнім) було запізнілим і неприйнятним.
II. Холодна Оцінка Ситуації
Я швидко зібрала всі докази — лист, фотографію, альбом — і запакувала їх у свою сумку. Тепер це була моя зброя.
Я вийшла з його будинку. На ґанку, під променями ранкового сонця, я побачила Ельдара. Він стояв біля старої альтанки, його плечі були опущені, він виглядав розбитим.
— Ярино, ти маєш мене вислухати, — його голос був хрипким, благальним.
Я зупинилася, але не підійшла. Я змусила себе бути холодною, як лід.
— Я слухала тебе, Ельдаре. Ти брехун. І ти не просто брехун. Ти використав мій страх для своєї вигоди. Ти дозволив мені думати, що на мене напали, а сам покривав свого родича.
— Я не покривав! — Його обличчя скривилося від болю. — Я захищав тебе від нього! Я знаю, це звучить абсурдно, але...
III. Звинувачення у Співпраці (Подвійний Удар)
Я перервала його, кинувши в нього подвійним звинуваченням, яке він не зміг проковтнути.
— Скажи мені правду про Ореста. Ти знав, що він мене переслідував. Ти знав, що він різав шини. І ти нічого не сказав, щоб він продовжував тиснути на мене, аби я втекла, а ти при цьому виглядав героєм?
Я наблизилася до нього, і мої очі, незважаючи на сльози, горіли злістю.
— Це твоя родина, Ельдаре. Ти відповідальний за його дії. А твій напад на мій будинок — це лише спільна операція з ним! Ти налякав мене, а він фізично зламав мою власність! Ви вдвох працювали, щоб знищити мене!
Моє звинувачення було, можливо, несправедливим щодо його останніх дій, але воно було емоційно вірним. Я усвідомила: Ельдар був не головною загрозою, але він був співучасником.
— Твоє каяття занадто пізнє. Я не вірю тобі. Я не вірю жодному твоєму слову. — Я зробила крок назад. — Цей дім — мій. Тепер виходь. І якщо ти ще раз спробуєш наблизитися до мене або до моєї власності, я викличу поліцію. Я зрозуміла: війна триває. Але тепер ти — мій ворог.
Я повернулася і пішла, залишивши його стояти, наче скам’янілу статую, серед його власних зламаних обіцянок. Моє серце обливалося кров'ю, але я більше не була слабкою.
Частина II: Від Ельдара — Відчайдушне Каяття

Я стояв біля альтанки, де ще вчора ввечері ми ділили вино та пристрасть. Тепер це місце було спаплюжене її зневагою. Її слова пролунали, як смертельний вирок.
«Вона думає, що я з Орестом. Вона думає, що я використовую її страх для своєї вигоди. І вона має рацію. Моя первісна мета, моя брехня, дозволила їй зробити такий висновок. Я сам знищив себе. Я сам передав її до рук Ореста».
Її звинувачення у співпраці з Орестом було тим, що вбило мене. Я ледь не помер, захищаючи її всю ніч, а тепер вона вважає, що я був у змові. Моє щире каяття тонуло в її абсолютній зневірі.
Моє тіло було важким, як свинець. Я відчував, як тремтять мої руки. Я повинен був змусити її повірити мені.
V. Відчайдушне Виправдання
— Ярино! Стій! — Я кинувся за нею, моє обличчя було мокре від поту, а голос — хриплий від відчаю.
— Я не брешу тобі про Ореста! — Я схопив її за руку, але вона різко вирвалася, дивлячись на мене з такою ненавистю, що мені стало фізично боляче. — Я визнаю, що моя мета була помста за брехню. Я визнаю, що я мав сказати тобі про все. Але Орест! Він справжня загроза! Він полює на спадок з іншої причини! Він жадібний, він небезпечний!
Я намагався пояснити. Я намагався розділити мою дурну помилку від кримінальної загрози Ореста.
— Послухай! Твій лист говорить, що бабуся приховала документи від Третьої Сторони! Орест — це Третя Сторона! Він не мій спільник, він мій ворог, як і твій! Ми маємо об’єднатися, Ярино! Наші родичі це хотіли!
Вона не слухала. Вона дивилася на мене, як на отруту.
— Твоя правда вже не має значення, Ельдаре. Ти знав про Ореста і мовчав. Це робить тебе співучасником. — Вона відвернулася.
Я зрозумів, що слова більше не діють. Я пішов на свій останній, публічний жест — те, що мало довести її безпеку.
— Добре. — Мій голос був тепер тихим, але твердим. — Ти не віриш мені. Тоді я піду.
Я дістав із кишені ключ від її сараю (який я використовував для ремонту) і ключ від її вхідних дверей (який вона мені дала в знак довіри).
Я поклав їх на землю біля її ніг. Це був символ поразки.
— Я йду. Але я не перестану тебе захищати. Я буду спостерігати. Ти маєш усі докази. Якщо ти хочеш, щоб я пішов, я піду. Але Орест не зупиниться.
Я підняв рушницю, яку залишив на ґанку.
— Твоє життя в небезпеці. Знай це. І коли ти зрозумієш, що Орест — це реальність, а не моя вигадка... знайди мене. Я буду чекати.
Я повернувся і попрямував до свого будинку. Кожен мій крок був ударом по моєму серцю. Я залишав її одну, озброєну істиною, але вразливу перед справжнім ворогом. Я був зламаним захисником, який сам себе вигнав.