Від Ярини

Ніч була безжальною. Вона накрила селище не м’якою ковдрою, а важкою, чорною завісою, крізь яку ледь пробивалося тьмяне світло місяця. Я хотіла лише ненадовго виїхати до міста, щоб купити необхідні матеріали, але ця думка виявилася наївною.
Коли я підійшла до свого червоного позашляховика, повітря здавалося наелектризованим. Я відчула це фізично – гострий, металевий присмак на язиці, передчуття біди. І я знайшла її. Усі чотири шини були спущені, не від проколу, а від навмисного, зухвалого порізу. Це було не просто хуліганство, це був особистий напад.
Мій фізичний страх був миттєвим: я відчула, як мої легені стискаються, а шкіра вкривається мурашками. Серце забилося шалено, як барабан у грудях. Я озирнулася на сосни, які оточували будинок – вони здавалися похмурими, чорними вартовими, і кожна тінь у них тепер була ворожою.
Але найгірше чекало на лобовому склі. Записка. Грубий папір, недбалий, гнівний почерк: «Це останнє попередження. Забирайся, поки ти можеш. Те, що ти взяла, тобі не належить. Скоро буде боляче.»
Я стиснула цей папір, відчуваючи, як страх перетворюється на чистий, холодний гнів. Я не могла більше списувати це на стару електрику чи вітер. Це був хтось конкретний, хтось, хто знав про моє перебування тут і про спадок.
Уся моя романтична ідилія з Ельдаром, його теплий дотик, його сміх під час ремонту – все це тріснуло. Його поведінка була надто зручною. Його раптова поява в моєму житті, його знання місцевих проблем.
Я набрала його номер. Мій голос був твердим, я більше не благала, я вимагала.
— Ельдаре, негайно. Погрози. Шини. Я чекаю.
Я не дала йому шансу запитати "що трапилось". Я знала, що він знає.
До того, як він встиг прибігти, на ґанок вийшла Бабуся Палажка. Її поява була мовчазним докором. Її обличчя, освітлене мерехтливим світлом її старого мідного ліхтаря, було пооране зморшками, як давня карта.
— Знову вони, дитино? — Її хрипкий, низький голос був наповнений знанням.
— Хто? Хто це робить? — Я ледве стримувала сльози.
— Чужий чоловік, дитино. — Вона кинула промовистий погляд на стежку, звідки біг Ельдар. — Він має свій інтерес. Довіряй лише своїй крові.
Це був удар. Слова Палажки підтвердили мої найгірші підозри. Ельдар був не просто сусідом. Він був частиною конфлікту, а, можливо, і його причиною.
Коли Ельдар прибіг, він був у робочому одязі, його обличчя було напруженим. Він одразу побачив записку і машину. Його гнів був таким сильним, що я відчула його фізично. Але чи був він спрямований на нападника, чи на те, що його викрили?
— Ярино, клянуся, це не я. Це не вандалізм. Це особисте.
— Ти знаєш, хто це! — Я відступила на крок, створюючи дистанцію. — І ти не скажеш мені! Це тому, що він твій спільник?
Мої емоції боролися: страх кричав "довірся його силі!", а розум шепотів "не довіряй його словам!".
— Ярино, будь ласка. Я не можу тобі зараз пояснити. Але я захищу тебе.
Його щире каяття тонуло в моїй підозрі. Але коли я побачила його рішучість, його готовність до боротьби, моє серце стиснулося від відчаю. У мене не було вибору. Його присутність була єдиною, що відділяла мене від жаху.
— Прошу тебе. — Це було не кокетство, а чисте благання. — Захисти мене. Я не маю тут нікого.
Коли він взяв мене за руки і сказав, що залишиться, моє тіло розслабилося. Його сила була моєю єдиною опорою. Я хотіла вірити, що його почуття сильніші за його брехню.

Від Ельдара
Коли я почув її голос — наляканий, але вимагаючий — я одразу зрозумів. Це був Орест. І він перетнув межу. Він був тут, на моїй землі, біля моєї Ярини, і він погрожував їй смертю.
Моя первісна мета — Помста за спадок батька — в цей момент здалася мізерною, брудною і мертвою. Усе, що мало значення, це паніка в її очах і загроза на папері.
«Я був мусив зізнатися! Я мусив був сказати їй про Ореста ще вчора! Моя брехня, моя ідеальна ідилія, яку я створив , була лише димовою завісою. І ця димова завіса ледь не коштувала їй життя! Я дозволив Оресту діяти, бо боявся, що вона подумає, що ми разом. І тепер вона думає, що ми разом!»
Коли вона звинуватила мене, мій гнів був спрямований на себе і на Ореста. Я міг лише сказати "Я присягаюся", але мої слова були порожніми на тлі моєї первісної брехні.
Слова Палажки додали гіркоти: "Чужий чоловік, дитино". Вона мала рацію. Я був чужий. Але мої почуття були справжніми.
Коли Ярина, нарешті, благала про захист, це була присяга і спокута для мене.
— Я залишусь, Ярино. Я нікуди не піду. — Мій голос був глибоким і рішучим. Я присягнувся власній совісті: Я її не віддам.
Я залишив її у будинку і пішов до сараю. Повітря було холодне, але моє тіло горіло. Я повинен був перетворити цю ділянку на фортецю.
Яскравий, жовтий промінь ліхтаря розрізав темряву. На мокрій землі, під слідом порізаних шин, я знайшов чіткий відбиток черевика — великий протектор. Я знав ці черевики. Орест. Це викликало у ньому хвилю ненависті.
Я дістав із схованки стару двоствольну рушницю батька. Її вага була заспокійливою. Я перевірив її: заряджена. Я не хотів стріляти, але її присутність була моєю останньою лінією оборони. Це була оголошення війни моїй же родині, і я був на боці Ярини.
Я швидко і безшумно розставив три імпровізовані пастки: тонкий, майже невидимий рибальський дріт із прикріпленими дзвіночками у найбільш імовірних місцях проникнення. Це був примітивний, але ефективний спосіб отримати попередження.
Я повернувся на ґанок. Я сів, спершись на колону, рушниця була поруч. Я перетворився на камінь. Я не відчував холоду, лише напругу і гостру, палючу відповідальність. Я дивився в темряву, і ця темрява вже не була порожньою.
Години тягнулися, як густий, смоляний сік. Моя свідомість була гіперфокусована. Я чув кожен звук: завивання вітру в кронах сосен, ритмічний шум хвиль, віддалений гавкіт собаки.
Коли мій розум був на межі виснаження, це сталося: тихий, металевий дзенькіт — дзвіночки спрацювали. Я схопив рушницю. Моє тіло було натягнутою пружиною. Я рухався безшумно, прочісуючи простір.
Я добрався до місця, де був дзенькіт. Дріт був порваний. Дзвіночки лежали на землі. Але поруч нікого не було. Лише свіжий, чіткий слід від черевика, що поспішно відступав у бік лісу. Орест відступив.
Я повернувся на ґанок, і тільки тоді побачив Ярину, яка стояла у дверях, дивлячись на мене з болем і довірою водночас.
— Я залишаюсь тут. — Мій голос був твердим, як камінь. — Я буду тут постійно. Ти не повинна бути одна. Не тепер.
Це було моє самовизнання. Я впустив війну в її життя, але тепер я був її єдиним солдатом.