Від Ярини

Минуло кілька днів з моменту падіння балки та наступного "офіційного візиту" Ельдара. Хата почала змінюватися. Дах був укріплений, криниця працювала, і навіть старі двері перестали скрипіти. Ельдар працював мовчки, як майстер, уникаючи надто особистих розмов, але його присутність була для Ярини найкращою гарантією безпеки.
Він став її тінню і захисником. Він приходив рано-вранці, працював до обіду, обідав мовчки з нею за столом (вона наполягала, що не може прийняти допомогу, не поділившись їжею), а потім зникав, залишаючи після себе відчуття надійності та дивної, забороненої близькості.
Ярина, незважаючи на всю свою раціональність, відчувала, як її емоційна стіна навколо нього руйнується. Її підозра до нього майже розвіялася. Вона вірила, що він припинив свою гру, що він був щирим у своєму бажанні захистити її від Третьої Сторони. Її закоханість зростала, як дикий плющ, оповиваючи її розум.
Вона все ще накульгувала, але тепер костур слугував їй не стільки опорою, скільки символом її боротьби.
Сьогодні Ярина вирішила діяти. Вона мала скористатися ілюзією безпеки, яку створив Ельдар, щоб знайти те, що шукала Третя Сторона.
— Ярино, я сьогодні зайнятий у полі. Не виходь із хати, — сказав Ельдар вранці, його голос був злегка напружений. — Двері зачиняй. Я скоро повернуся.
Ярина посміхнулася, відчуваючи його турботу.
— Добре. Буду тут, як мишка в сирі.
Щойно Ельдар поїхав, його старий, гучний трактор зник за вербами, і його звуки затихли у далині, Ярина взяла свій костур і ліхтарик. Її метою було горище.
Вхід на горище був прихований за вузькими, крутими сходами у сінях. Сходи були дерев'яні, побиті часом, і вони голосно скрипіли під вагою Ярини, немов старий, неспокійний дух хати протестував проти її вторгнення.
Ярина, долаючи біль у нозі та глибокий страх висоти, повільно піднялася.
Горище зустріло її густою, сонячною напівтемрявою. Під дахом стояло важке, спекотне повітря, пронизане запахом пилу, сушених трав, старого дерева та мишачих слідів. Промені світла пробивалися крізь щілини у шифері, створюючи драматичні, танцюючі снопи, в яких кружляли мільярди пилинок.
Це було сховище часу: старі, порвані валізи, ящики, заповнені пожовклими газетами та одягом, величезне, зламане дерев'яне колесо від воза та безліч мішків із зіллям, зібраним бабусею.
Ярина почала своє обстеження. Її руки швидко покрилися пилом, а її елегантний одяг був забутий. Вона шукала щось, що виділялося, щось, що не належало до цього сільського сховку.
Вона просувалася, спираючись на костур, уважно оглядаючи кожен кут. Її емоції були на межі: напруга, передчуття, страх, що вона нічого не знайде, і дике бажання розгадати цю сімейну загадку.
Через годину Ярина, вся у пилу і трохи задихаючись, знайшла те, що шукала.
У самому кутку, де дах сходився із зовнішньою стіною і де було найтемніше, стояла стара, масивна, різьблена скриня. Вона була не просто старою, вона була віковою, її дерево було майже чорним, а її покриття було покрите шаром сухого, сірого пилу.
Скриня була настільки важка, що Ярина ледве змогла її відсунути. Під нею, у заглибленні підлоги, що було майже непомітним, лежала металева шкатулка.
Це була не просто шкатулка. Це була бронзова скринька, важка і холодна на дотик, без жодного замка, але з вигравіруваними на кришці двома переплетеними ініціалами: 'М.С.' та 'С.А.'.
М.С. — Марія Стефанівна, її бабуся.
С.А. — Сергій… А… (Батько Ельдара був Сергій, але як його прізвище? Вона не знала, але інтуїтивно зрозуміла — це був він).
Ярина відчула, як її руки тремтять від усвідомлення. Це була схованка, яку вони створювали разом. Це не був конфлікт, це було партнерство, принаймні, колись.
Вона відкрила шкатулку.
Усередині були знайдені:
  Половина фотографії: Вона була пожовкла і обірвана. На ній, як вона бачила раніше, була молода, усміхнена Марія Стефанівна і половина обличчя чоловіка. Його обличчя було обрамлене густим, темним волоссям. Обличчя, яке, здавалося, було схоже на Ельдара.
Зашифрований лист: Аркуш тонкого, дорогого паперу, вкритий символами, цифрами та скороченнями. Це був той самий лист, який вона знаходила раніше, але цей був повним, а той, що був у шафі, був лише його фрагментом.
  Невеликий, загорнутий у пергамент, пакет: Усередині — два ключі та стара, пожовкла печатка з якимось родовим гербом.
Ярина обережно витягла всі предмети і присіла прямо на запилену підлогу горища, світло ліхтарика тремтіло на паперах. Вона взяла повний зашифрований лист і порівняла його з тим, який знайшла у шафі.
Вона зрозуміла, що лист — це не просто текст, а картографічний ключ. Цифри та скорочення відповідали старим кадастровим номерам та іменам.
Після години напруженої роботи, порівнюючи символи з прізвищами, які вона чула від Галини, і назвами вулиць, вона нарешті розшифрувала перший ключовий абзац:
“Наш Спільний Договір на землю (Пай 38А) прихований за третьою цеглиною у печі (позначка «Б» ). Це ключ до банку (ключ №1). Правда про наш зв'язок і справжня зрада (ключ №2) в альбомі С.А.”
Шок Ярини був всеосяжним і руйнівним.
Конфлікту не було. Була спільна домовленість і схованка.
Бабуся не знищувала майно Сергія, а, навпаки, сховала важливий документ, щоб захистити його від чогось.
Ключ до всієї таємниці лежить в альбомі батька Ельдара.
Ельдар був обманутий. Його батько, Сергій, не помер від того, що Марія Стефанівна зруйнувала його бізнес. Його батько і бабуся працювали разом і щось приховали.
Усе, що Ельдар казав про помсту, про втрату честі, про несправедливість, було засноване на гіркому, але фатальному непорозумінні. Його біль був справжнім, але його причина була помилковою.
І саботаж Ельдара — перерізаний дріт, замок — тепер здавався дитячою грою порівняно з цією величезною, прихованою правдою.
Ярина відчула нестерпне бажання сказати йому все. Зупинити цю гру, цей обман, який руйнував їх обох.
Ярина обережно спустилася з горища. Її ноги тремтіли не від болю, а від усвідомлення.
Вона сховала шкатулку з ключами. Тепер треба було знайти альбом С.А.
Вона вийшла на ґанок, і саме в цей момент Ельдар повернувся. Він був не на тракторі, а йшов пішки, його руки були замазані землею та машиною оливою.
— Ярино! Ти вийшла? Я сказав тобі… — Він обірвав фразу, помітивши її запилене обличчя і блиск в її очах.
— Що ти робила? — Його тон був суворий, змішаний із гнівом.
— Я шукала, — Ярина підійшла до нього. Вона не могла більше брехати. — Я шукала правду. І я її знайшла.
Вона підняла до нього половину фотографії — ту, яку знайшла на горищі.
— Це ваша мати? — запитала вона, навмисно виключаючи імена.
Ельдар подивився на знімок. Його обличчя стало кам'яним. Це була його бабуся, його друга мати, яка виховувала його після смерті батька.
— Що це? Де ти це взяла?
— У схованці, яку створила моя бабуся, щоб захистити вашого батька. Ельдаре, ми живемо в обмані. Ви мстилися мені за вигадану зраду, тоді як ваші сім'ї були партнерами.
Її слова були прямими. Ельдар був шокований. Його тіло напружилося, як пружина. Його золотаві очі дивилися на неї з такою гострою сумішшю болю, недовіри та прозріння, що Ярина відчула, як її дихання перехопило.
— Брехня. Це твій спосіб змусити мене відступити, — прошипів він, але його голос тремтів.
— Я знаю, де ключ до документів про земельну ділянку вашого батька, Ельдаре, — вона говорила швидко. — І він прихований у печі. А правда про те, що сталося, знаходиться у вас. У сімейному альбомі Сергія.
Ярина зробила останній, фатальний крок. Вона піднялася на носочки і поцілувала його — швидко, рішуче, повною протилежністю її звичному стриманому стилю.
Цей поцілунок був викликом, визнанням і проханням.
Ельдар, шокований її словами і її дією, мовчав. Його гнів на її "брехню" боровся з диким збудженням від її поцілунку і руйнівним сумнівом щодо всієї його помсти.