Від Ельдара

Ранок прийшов до Ельдара холодним, хоча сонце вже піднялося високо. Він стояв на своїй веранді, розтягуючись після важкої ночі. На його обличчі залягли тіні втоми, і його золотаві очі були трохи червоні від безсоння.
Він відчував гірку суміш тріумфу та огиди. Тріумфу, бо його саботаж спрацював: Ярина була роздратована, ізольована і заблокована. Огиди, бо він приніс їй їжу і вино. Він пам'ятав, як вона стояла у світлі гасової лампи: її руде волосся розсипалося по плечах, а очі, сповнені люті, водночас благали про відпочинок.
«Я граю у занадто небезпечну гру», — подумав він, віддаляючись від своєї кави. Він мав бути холодним і ефективним, але ця жінка була як іскра, що може запалити його ретельно спланований хаос.
Сьогодні він мав здійснити наступний, більш серйозний крок, але його рука не піднімалася. Він відчував провину, не через сам обман, а через те, що це шкодило їй особисто.
Ельдар був чоловіком, який виріс у цих полях, і його характер був таким же твердим, як місцевий граніт, і таким же прямим, як сосни в його лісі. Він не любив кривих доріг, але заради обіцянки батькові він мусив маневрувати.
Він підійшов до вікна, звідки було видно похилений дах хати Стефанівських. Він очікував, що Ярина покине це місце після перших труднощів, але її впертість стала для нього несподіванкою. Вона не просто чинила опір; вона боролася, як поранена, але горда хижачка.
— Ти змушуєш мене ускладнювати ситуацію, Ярино, — прошепотів він.
Тишу ранку, наповнену лише дзижчанням бджіл і віддаленим гавкотом собак, прорізав різкий, настирливий дзвінок мобільного телефону. На екрані висвітилося ім'я, яке викликало у нього миттєве напруження: Орест.
Ельдар пішов до своєї майстерні — невеликого, кам’яного будиночка за хатою, де він тримав інструменти і де ніхто не міг його почути.
— Кажи, — голос Ельдара був глухим і нетерплячим.
— Ельдаре! Нарешті. — Голос Ореста, його двоюрідного брата, був сповнений міської самовпевненості та легкого презирства. Орест, юрист із Києва, був втіленням усього, що Ельдар ненавидів: він був гладкий, завжди одягнений у дорогі, але бездушні костюми, а його очі дивилися на світ через призму вигоди.
— Я зайнятий.
— Я чув. Ти зайнятий грою в сільського джентльмена-рятівника. А між тим, я тут провів аналіз.
Ельдар сів на старий дерев'яний верстак, стиснувши щелепи.
— Який аналіз?
— Спадщина Стефанівських. Вона набагато цінніша, ніж просто стара хата і земля. Я перевірив старі державні реєстри. На межі ділянки лежить не просто земля, а частина підземного колектора та комунікацій, які держава готова викупити за величезні гроші. А ще… десь там є старі документи про земельний пай, який твій батько хотів оформити на себе.
Ця інформація була ударом. Батько ніколи не розповідав про колектор, лише про пай. Це підтверджувало, що Марія Стефанівна блокувала щось справді велике.
— Ти знову пропонуєш співпрацю?
— Я пропоную союз. Вона, ця Ярина, не підозрює, на яке золото сіла. Ти знаєш місцевість, ти знаєш хату. Я знаю закон і можу «прискорити» її від’їзд. Ми ділимо гроші. Це швидко, чисто, і ми обоє отримаємо своє.
Ельдар відчував, як у ньому наростає лють. Орест бачив у цьому лише бізнес і гроші, тоді як для Ельдара це була кровна помста та відновлення честі.
— Послухай мене уважно, Оресте, — голос Ельдара став тихим, але від цієї тиші луна відбивалася від кам’яних стін майстерні. — Це не про гроші. Це про те, що твоя і моя сім'я втратили через брехню і таємницю. Я хочу, щоб цей спадок був викуплений, а не проданий.
— Яка різниця, Ельдаре? Ти завжди був занадто романтичний для бізнесу.
— Різниця в тому, що я не збираюся кидати цю дівку на поталу. Я сам її вижену, за своїми правилами. Без тебе і твоїх брудних методів. Якщо ти ще раз з’явишся тут або спробуєш наблизитися до неї чи до хати, я тебе знешкоджу. І повір, у селі це зробити набагато легше, ніж у твоєму Києві.
Ельдар, не чекаючи відповіді, скинув дзвінок. Його рука тремтіла. Орест був не просто конкурентом, він був загрозою, яка могла перетворити його чисту, хоч і жорстоку, гру на кримінал.
Стурбований, Ельдар вийшов з майстерні. Його погляд зупинився на вербі, що росла на межі двох ділянок. Це було величезне, старе дерево з товстим, розтрісканим стовбуром.
Для Ельдара це дерево було символом розділу і з'єднання. Його гілки схилялися над обома подвір'ями, але коріння, здавалося, тримало у собі всю тяжкість конфлікту. Сьогодні верба здавалася йому особливо похмурою, її листя шелестіло, як неспокійна совість.
Він вирішив діяти негайно, щоб випередити Ореста і відновити контроль над ситуацією.
Його початковий план: диверсії та порятунок.
Він обійшов свою ділянку, шукаючи, як підійти до хати Ярини непоміченим. Сьогодні він мав здійснити наступний, більш серйозний, але все ще «мирний» акт саботажу.
* Дія 3: Замок. Він замкнув ворота, щоб викликати її гнів і ізоляцію. Тепер він повинен принести «ключ».
Ельдар взяв у руки новісінький, блискучий ключ і пішов до паркану, що розділяв їхні обійстя.
Ярина, з костуром і накульгуючи, сиділа на ґанку, намагаючись очистити взуття від сільського бруду. Вона була роздратована, але рішуча. Її емоції були на межі: вона відчувала себе в пастці, але ця пастка містила ключ до таємниці бабусі.
Коли Ярина побачила, як Ельдар підходить до паркану, вона напружилася, готуючись до чергової сварки.
— Ви принесли ключ? — Її голос був сухим, як осіннє листя.
Ельдар мовчки простягнув їй ключ через паркан. Він був такий блискучий і новий, що одразу видавав його провину.
— Хто вам його віддав? — запитала Ярина, беручи ключ.
— Я його знайшов. Випав із кишені того "бідолахи", який "турбувався про вашу безпеку", — у його голосі звучала іронія. — Він більше не потурбує вас. Але...
Він зробив паузу. Це був його момент, щоб перейти від ворога до рятівника.
— ... але я бачу, що ви не в змозі вийти. Ви, мабуть, не їли з учорашнього вечора. Я можу занести вам води? Вода з криниці, свіжа.
Ярина, пам’ятаючи про зіпсовані продукти та відсутність можливості вийти, відчула, як її голод і спрага перемагають її гордість.
— Якщо це не отрута.
Ельдар ледь помітно посміхнувся.
— Ярино, якщо я захочу вас вигнати, я зроблю це чисто. Я не потребую отрути.
Він пішов. Через п’ять хвилин він повернувся. Він був уже на її подвір’ї, несучи два важких відра свіжої, крижаної води з журавля. Він був у робочих рукавицях, а його м’язи напружувалися під тонкою тканиною футболки.
Він поставив відра біля ґанку, і вона побачила, що його рукавиці були трохи порвані.
— Ваша криниця, — сказав він. — Зламаний механізм підйому. Знову ж таки, старість. Я можу відремонтувати її, але це займе час.
Ярина дивилася на воду, а потім на нього. Він створив проблему, а тепер з'явився як єдине рішення. Ця залежність була для неї нестерпною.
— Ви тут єдиний, хто вміє поводитися з цими сільськими «сюрпризами»?
— Здається, так. Я — місцевий. А ви — гостя. Я не хочу, щоб ви поїхали хворою.
Він почав ремонтувати зламану сходинку на ґанку (ту, на якій вона підвернула ногу), використовуючи інструменти, які приніс із собою. Він працював мовчки, ефективно, не звертаючи на неї уваги. Його повна зосередженість на роботі робила його неймовірно привабливим — він був у своїй стихії.
Ярина спостерігала за ним, і її оціночні ваги хиталися. З одного боку, він був підступним диверсантом і ворогом її фінансової стабільності. З іншого боку, він був сильним, турботливим і єдиним джерелом допомоги.
Вона відчула, як у ній зростає внутрішній конфлікт: гнів змішувався з небезпечною, нестримною цікавістю. Вона хотіла розгадати його.
Ельдар, закінчивши роботу, підвівся і витер піт з чола.
— Все. Сходинки відремонтовані. Вода є. Ярина, ви тут у пастці, але не вмираєте з голоду і не мерзнете. Я вас попередив. Але якщо ви залишаєтеся, я гарантую, що фізичної шкоди я вам не заподію.
— Ви думаєте, цього достатньо, щоб я вам повірила?
— Ні, — він дивився на неї твердо. — Але це достатньо, щоб ви зрозуміли: головний ворог тут — це не я, а правда, яку ви намагаєтеся ігнорувати. І я раджу вам знайти її раніше, ніж це зробить хтось інший.
З цими словами він пішов, залишивши її одну з відремонтованим ґанком, свіжою водою та страшним передчуттям того, що вона почала розуміти: Третя Сторона, була набагато ближче, ніж їй здавалося. І Ельдар, незважаючи на свій обман, був єдиним, хто, можливо, міг її захистити.