Від Ярини

Асфальт скінчився ще п'ятнадцять хвилин тому, і тепер новенькі шини Ярининого "Ford Fiesta" жалібно стогнали, борючись із гравійною дорогою. Машина, що була символом її обережної фінансової стабільності, похитувалася на вибоїнах, ніби човен у штормі, а з підвіконня нещадно злітала курява.
— Тримайся, красунчику, — пробурмотіла Ярина, стискаючи обід керма. Її пальці, зазвичай бездоганно доглянуті після манікюру, тепер були трохи спітнілі від напруги та внутрішнього роздратування. Вона поправила сонцезахисні окуляри "Ray-Ban", за якими ховався погляд, що виражав суміш рішучості та легкого жалю до себе.
Ярина, тридцятирічна жінка з яскраво-рудим волоссям, що контрастувало з її блідою, інтелігентною шкірою, була втіленням міської ділової леді. На ній був світлий, але практичний брючний костюм-трійка з льону та білосніжна футболка, — абсолютно невідповідний одяг для цієї подорожі. Вона звикла до офісного блиску та аромату дорогої кави, а не до запаху нагрітого сонцем пилу та вологої землі.
Остання година дороги минула у пейзажі, який Ярина називала «справжня, нетуристична Україна». Спочатку були закинуті ферми та старезні бензоколонки. Потім почалося село: довга, вузька вулиця, обабіч якої стояли хати. Вони були різні: деякі — свіжопобілені, з яскравими, пластиковими вікнами, інші ж — похилені, з дахами, вкритими мохом, що ніби намагалися сховатися від сорому.
В’їхавши у Великі Озеряни, вона інстинктивно знизила швидкість. Село мало вигляд, що застиг у міжчассі. Центральна дорога, викладена старим потрісканим асфальтом, була облямована велетенськими, наче бронзові, вербами, які дарували єдину прохолоду.
На лавці біля колодязя сиділи дві бабці – Галина та Надія – і пильно, майже агресивно, оглядали кожен міський автомобіль. Коли Ярина проїжджала повз, вона відчула цей погляд, ніби їй зазирали в душу, аналізуючи її одяг, швидкість і сам намір її візиту.
— Це вона, мабуть, до Стефанівської хати? — прошепотіла одна.
— Та на кого ж іще? Чула, що та мала онука – київська. Приїхала за добром, — відповіла друга, і цей шепіт, сповнений місцевої цікавості та осуду, здавалося, донісся аж до салону її авто.
Ярину це анітрохи не здивувало. Бабуся, Марія Стефанівна, була для неї не більше, ніж ім'я у свідоцтві про народження. Вони бачилися, може, тричі у житті. Спадщина, що впала їй на голову, була чистим подарунком долі: пів року паперової тяганини в місті, а тепер — приїзд, оцінка і швидкий продаж. Це мало вирішити її іпотечні проблеми.
Врешті-решт, згідно з інструкцією місцевого нотаріуса, вона звернула на вузьку ґрунтову доріжку, що вела до лісу. Там, наче в кінці світу, стояла хата Стефанівських.
Ярина зупинила машину, заглушила двигун і вийшла. Тишу, що настала, можна було різати ножем. Вона була такою густою, що заглушувала навіть дзвін у вухах.
Перед нею постала будівля, яка виглядала набагато гірше, ніж вона очікувала. Це не була біла, чепурна хатинка з туристичних листівок. Це був справжній дім, що помирав.
Хата була дерев'яною, вкритою сивою від часу вагонкою, з темним, майже чорним, дахом із шиферу, вкритого товстим шаром моху. Вікна, маленькі і квадратні, були майже повністю закриті старими, потрісканими віконницями брудно-блакитного кольору, що робило їх схожими на заплющені очі.
Подвір’я було повністю заросле. Ярина ледве знайшла хвіртку, металеві прути якої були опутані диким виноградом і високим бур’яном. Замість квітучого саду тут був непрохідний ліс із вишневих дерев, що здичавіли, та кущів бузини, що розрослися до розміру невеликих дерев.
Вона натиснула на ручку хвіртки. Та заскрипіла з таким жалібним, пронизливим звуком, що Ярина мимоволі здригнулася. Це був звук, ніби будинок сам подавав голос протесту проти її вторгнення.
Усередині подвір'я панував майже містична напівтемрява. Навіть на яскравому осінньому сонці тут було прохолодно і волого. Біля самої хати височіла стара криниця-журавель. Дерев’яний «журавель» похилився набік, ніби втомившись черпати воду, і був схожий на згорбленого старого.
Ярина дістала з сумочки ключ, загорнутий у нотаріальні документи. Ключ був великий, старовинний, із бронзовим відливом. Рука її трохи тремтіла, коли вона вставляла його у масивний, іржавий замок.
— Що ж, Маріє Стефанівно. Привіт. І прощавай, — прошепотіла вона, відчуваючи несподіване, швидкоплинне почуття провини перед давно померлою родичкою.
Двері відчинилися з ще одним гучним, розтягнутим скреготом, випускаючи назовні запах застояної тиші, пилу, сушених трав та чогось гіркого — можливо, старого дерева чи покинутих спогадів.
Ярина переступила через високий поріг, інстинктивно затримавши дихання, щоб не вдихнути цю "старість". Вона зайшла до сіней — вузького, темного передпокою, з якого двері вели до основної кімнати.
Підлога в будинку була дерев’яна, сіра від часу, зі щілинами, в яких, здавалося, мешкають цілі покоління мишей. Меблі були прості й архаїчні: дерев'яний стіл, важка шафа, на якій стояли старі фотографії, загорнуті у пергамент. Центральне місце займала піч. Вона була величезна, біла, але вкрита кіптявою та тріщинами, і вона була єдиним, що вселяло відчуття тепла у цьому холодному домі.
Ярина, не роздумуючи, зробила три кроки вперед, намагаючись знайти джерело природного світла. І саме в цей момент вона почула голос ззовні. Голос був низький, оксамитовий, з легкою, ледь помітною хрипотою, що одразу привернула її увагу.
— Навіщо ви сюди приїхали?
Ярина різко обернулася. У дверях, заблокувавши єдиний потік світла, стояв чоловік.
Це була їхня перша зустріч.
Він був справді вражаючим. Високий, плечистий, він носив просту темно-сіру лляну сорочку та старі, але охайні джинси, які ідеально підкреслювали його спортивну статуру. Його волосся, густе й темне, було трохи розпатлане, ніби він щойно працював на сонці. Але найбільше вражали його очі — вони були світло-карі, майже золотисті, й дивилися на неї з такою неприхованою, холодною ворожістю, що Ярина відчула, як її дихання перехопило.
Він був втіленням міфу про сильного, мужнього чоловіка, який живе на природі. І водночас, він був настільки небезпечно привабливим, що її міські захисні механізми миттєво дали збій.
Ярина, щоб приховати внутрішнє хвилювання, демонстративно підняла підборіддя.
— Перепрошую, але хто ви? І чому ви стоїте в моєму домі без запрошення?
Він не відповів одразу. Ельдар окинув її поглядом, починаючи від італійських туфель, які вже були вкриті пилом, до її злегка обуреного обличчя, і в його очах промайнув ледь помітний, зневажливий вогник.
— Я — ваш сусід, — його голос прозвучав як твердження, немов закон. — Ельдар. А щодо "вашого дому"… це питання, яке варто було б обговорити. Ви — Ярина, онука Стефанівської?
— Саме так. І, як ви правильно здогадалися, я власниця цього будинку. Я тут за законним правом спадкоємниці. Приїхала, щоб оглянути майно, оформити документи та, зрештою, продати. Це вас не стосується, Ельдаре, — вона вимовила його ім'я з наголосом, намагаючись надати своєму тону ділової, відстороненої різкості.
Ельдар зробив крок уперед. Він був тепер настільки близько, що вона відчула ледь вловимий аромат свіжоскошеної трави та чоловічого поту. Він був значно вищий, і вона мусила закинути голову, щоб дивитися йому в очі.
— Продати, кажете? — Його тон раптом став оманливо спокійним, але її шкірою пробігли мурашки. — Я раджу вам цього не робити, Ярино. Більше того, я наполегливо раджу вам відмовитися від цієї спадщини.
Ярина була вражена такою відвертою зухвалістю. Її обурення миттєво переросло в лють.
— Що ви собі дозволяєте? Хто ви такий, щоб давати мені поради щодо мого майна?
— Я той, чия сім'я заплатила за цей шматок землі ціну, яку ви навіть не можете уявити, — його очі тепер майже палали. — І я той, хто знає справжню історію цього дому, яка не написана у ваших нотаріальних паперах.
Вона презирливо засміялася — сухим, нервовим сміхом.
— О, то ви з тих, хто вірить у сімейні прокляття та історії про привидів, які живуть у стінах? Не витрачайте мій час, Ельдаре. Я не збираюся грати у ці сільські драми. У мене іпотека. Гроші. Я продам цей дім і поїду. Крапка.
Ельдар зіщулив погляд, і його обличчя стало схожим на маску з каменю. Це був погляд, сповнений прихованого болю, який він майстерно прикривав гнівом.
— Ви думаєте, це просто хата? Це місце — біль для моєї сім'ї. Ваш приїзд — це образа. І якщо ви вважаєте, що легко продасте це, то ви глибоко помиляєтесь. Тут ніхто, чуєте, ніхто вам не дасть спокійно жити чи продати цей дім стороннім.
Його слова не були погрозою, а скоріше обіцянкою.
— Це погроза? — її голос задрижав, але вона все ще трималася.
— Це попередження. Повертайтеся у свій Київ. Забудьте про Марію Стефанівну. Забудьте про цей спадок. І виграйте час і нерви.
Ярина відчула, як від цього напруженого діалогу у неї почала розколюватися голова. Вона рішуче відштовхнула його плечем, щоб пройти до вікна.
— Я тут залишуся. І продам, коли мені буде зручно. А тепер, якщо дозволите, я хочу побути на своїй території сама.
Вона встигла зробити лише два кроки, як наступила на слабку дошку підлоги. Дошка з тріском провалилася, її нога пішла вниз, а далі був різкий, пронизливий біль у щиколотці. Ярина втратила рівновагу і голосно зойкнула, падаючи на коліна.
— А-а-ай! — Вигук був справжнім.
Ельдар миттєво відреагував. Його ворожість зникла, замість неї з'явилася швидка, інстинктивна реакція. Він підскочив до неї, і його сильні руки миттєво підхопили її за талію та під пахви.
— Дивитися треба, куди йдеш! — прошипів він, але в його тоні вже не було злості, лише глибоке, майже батьківське роздратування.
Він підняв її, тримаючи на руках, як пір’їнку. Їхні обличчя були близько. Вона, осліплена болем, подивилася на нього широко розплющеними, розгубленими очима. Його золотаві очі, такі близькі, на мить втратили свій холодний блиск.
— Що з ногою? — Він швидко опустив її на стілець, який щойно стояв біля шафи, і нахилився.
— Здається, вивихнула. Це… це ваша робота? Ви щось зробили з підлогою? — Видихнула Ярина, її голос був слабким.
— Ні, — Ельдар зітхнув, відкидаючи її звинувачення. — Це — сюрпризи старого будинку, який гниє роками. Або ж, можливо, просто доля, що попереджає вас знову. Почекайте.
Він швидко вийшов у сіни і за хвилину повернувся з чимось, загорнутим у чисту ганчірку. То був лід.
— Прикладіть. Це сусідський двір. Не думайте, що я спеціально ходив. Просто знаю, де тут запаси.
Ярина, стискаючи губи від болю, мовчки приклала лід до щиколотки. Ельдар сів навпочіпки навпроти неї. Він був настільки зосереджений на її нозі, що на якусь мить його обличчя стало майже лагідним.
VI. Втручання другого персонажа
У цей момент двері відчинилися знову. Увійшла Галина, одна з тих бабць, які спостерігали за нею біля колодязя. Вона була в барвистій хустці та старому фартуху, з обличчям, що нагадувало пергамент.
— Ярино! Це ти? Оце біда! Чую — крик! А я ж казала Марії, треба той поріг полагодити! — Галина почала голосно примовляти, змішуючи співчуття з пліткарською цікавістю.
Вона швидко окинула поглядом сцену: Ярина, бліда, сидить на стільці; Ельдар, такий сильний і гарний, стоїть на колінах, допомагаючи їй.
— Ельдаре! Ти чого тут, сину? — здивовано запитала Галина.
Ельдар різко підвівся, його холодна маска повернулася на обличчя.
— Допомагав сусідці, Галино. Вона, бачите, одразу знайшла, де тут найслабше місце. Ви б краще порадили їй, як швидше покинути цю нещасливу хату.
Галина, схоже, завагалася, розуміючи, що потрапила у момент конфлікту.
— Ну, я того… Ярино, годі тобі тут сидіти. Ходімо до мене. Я тобі мазь дам і чаю з липою. А ця хата... ця хата, — вона похитала головою, кидаючи на Ельдара косий погляд, — вона важкі таємниці зберігає.
Ярина подивилася на Ельдара, потім на Галину. Міська інтуїція підказувала: Галина, можливо, має інформацію, а Ельдар — справжню загрозу. Але зараз біль був набагато реальніше, ніж таємниці.
— Дякую, Галино. Я... я прийду. Але спочатку я повинна... — Ярина кивнула на свою сумку з документами.
Ельдар перебив її, його тон був тепер командним.
— Вам зараз не до документів. Або ви йдете до Галини, або я везу вас до лікарні. Вибирайте.
Ярина відчула, що не може сперечатися. Її емоції були розбалансовані: злість, біль, несподіване відчуття беззахисності перед цим чоловіком, який щойно хотів її вигнати, а тепер рятує.
— Гаразд. До Галини.
Ельдар підійшов до неї, знову взяв на руки, легко, як кошеня. Він виніс її з хати. На порозі він оглянувся на похмуру, зачинену будівлю, і в його очах Ярина помітила блиск, який не був ні злістю, ні пристрастю. Це була чиста, холодна, хижацька рішучість.
— Це тільки початок, — прошепотів він, але не їй, а радше самому дому.
Ярина притулилася до його грудей. Вона знала, що він її ворог, але цей ворог був тепер її єдиною опорою. Вона приїхала продати спадок, але, здається, продавати ніхто не збирався. Натомість, вона вступила у війну.