Розділ 6

Поки Ярослава намагалася перетравити отриману інформацію, до берега повернулася решта русалок.

- Знову плітки переказуєш? - невдоволено сказала Аїра.

- Нічого це не плітки, - Лілія капризно показала язика подрузі. – Я теж чула.

- Стривай, - втрутилася дівчина, - ну, втопився. Жаль, звичайно, але хіба таке не трапляється?

- З волхвами ніколи, - махнула головою Осока та так, що аж волосся вбік злетіло. – Їм усі чотири стихії підвладні. А Путизар так взагалі умілець той ще!

-Так-так, - закивала світлою головою Лілія. - Він же не звичайний волхв, а знахідник.

- Який ще «знахідник»? – тяжко зітхнула Аїра. – Шукач він.

- Та яка різниця?! – відмахнулася Лілія. - Він по всьому світу нишпорив, згадки збирав, а потім знаходив за ними стародавні загублені артефакти.

- Ага, - підтвердила Осока. – Їх таких мало. Але Путизар найкращим вважався. Це він, між іншим, повернув до Трип'ятого царства золоту клітку й громові стріли. А в Тривосьме булаву Верлиока Дуболома. Загалом багато чого він за свої століття знайшов і повернув.

- А в Відьмограді він жив виходить? – уточнила Ярослава.- І що це взагалі? Місто?

- Так, хата в нього була, - підтвердила Осока. - Він часто зимував там. Ну чи після чергової битви повертався рани заліковувати. Артефакти часто у нав’їх віднімати доводилося.

- Ой, хата, - пирхнула Аїра. - Та хороми він собі справжні збудував! Йому за ці знахідки потім царі чимало золота відсипали. А Відьмоград і справді колись містом був. Там величезна в’язниця для казкових створінь. Потім почали будувати різні школи та училища, а в результаті там тепер найбільша навчальний центр. Назву залишили, але територія вже давно розрослася. Не менше Чаробору буде.

- Виходить, - розмірковувала вголос Ярослава, - якщо він такий умілець завзятий, то не міг сам потонути. Тоді що?

- Це у Забави питати треба. Вона з тих місць, - чомусь дуже тихо промовила Лілія. - Але з неї і слова не витягнеш про минуле життя.

Раптом із води вискочила голова четвертої русалки. З повними очима смутку Забава сказала:

- Так, втопили його.

- А ти звідки знаєш? - знову невдоволено скривилася Аїра.

– Жила я там, – відповіла русалка. - Зовсім близько. За хоромами Путизара лісок є, а в тому лісочку озеро. Там і жила спочатку.

– А пішла чому? – не вгамовувалася Ярослава.

- Та хто ж захоче жити із убивцею в одній водоймі? – жахнулася Забава. - Там все озеро спорожніло, розбіглися жителі, хто куди. Аби подалі.

– А винного знайшли? - цього разу поцікавилася Аїра, але русалка негативно кивнула, тому вона поставила інше питання: - Навіщо топити волхва?

- Знаєш, скільки недругів він собі нажив серед темних! - замість Забави встряла Лілія. - Але я чула, що насправді полювали на його записник. Там були внесені всі його знахідки та плани на майбутні пошуки.

Три русалки вичікувально витріщилися на Забаву, але та лише закрила обличчя руками, щоб приховати сльози, і пішла під воду. Аїра відразу ж почала журити Лілію:

- Вічно твій язик довгий всяку нісенітницю меле. Скільки разів говорити – спочатку думай, а потім кажи.

- А що одразу я? – обурено надулася обвинувачена русалка.

Але Аїра вже зверталася до Ярослави:

- Дякую тобі за частування, але час нам. Потрібно новеньку заспокоїти.

- Так, звичайно, - кивнула дівчина, підводячись на ноги. Але раптом згадала і простягла сережки: - Передай це Забаві від мене і скажи, що я їй вдячна.

Забравши подарунок, русалки зникли в річці, а Ярослава знайшла вовка. Той зовсім недалеко ганявся за метеликами. Ну який із цієї дитини захисник? - про себе сміючись, подумала дівчина. На подив Малий відразу ж відгукнувся на поклик, давши комахам спокій, і пішов за Ярославою додому.

Над Роздоріжжям збиралися дощові хмари, тож дівчина хотіла якнайшвидше повернутися додому. Заради цього вона навіть ризикнула їхати головною вулицею. На щастя, цього разу людей дівчині практично не траплялося і Ярослава вже сподівалася, що швидко проскочить селище. Проїжджаючи перехрестя вулиць Вишневої та Тополиної, дівчина, за звичкою глянула убік будинку Матвія. Але там стояла машина швидкої допомоги і стовпився ,народ. Завернувши велосипед праворуч, Ярослава поспішила до двору Ковальових.

Першою, хто потрапив дівчині на очі, була тітка Катя – мама Матвія. Вона й розповіла, що сталося. Виявляється, їхній сусід навпроти – дід Генадій – поліз на горище, але не втримався на сходах і звалився на землю. Вдарився, звичайно, але лікарі кажуть, що нічого не зламав.

– А Варвара де? - не подумавши запитала Ярослава.

- Варвара? – здивувалася жінка. – Та он дільничному розповідає, як усе було. Вона ж допомагала діду Генадію з палісадником і бачила, як той упав. А ти щось хотіла від неї?