Розділ 5

Василина завжди була дівчиною «домашньою»: ніяких гулянь, старанно вчилася, тихо займалася домашніми справами. І щиро вірила, що це їй подобається. Але як тільки дочка мавки набула чарівної сили, то зрозуміла, що їй хочеться бути на рівних з однолітками, що в житті мають бути захоплення,  крім хороших оцінок, та й прибиратися в будинку може вона не одна. Але так продовжувалося рівно до Сонцестояння. Що тоді сталося, дівчина й досі не могла зрозуміти. Чарівна сила зникла, Руслан більше не приходив у гості, а Варвара так взагалі поводилася не як подруга. Чи не найбільше Василину засмучував Матвій: то він за Олесею бігає, то з Ярославою водиться. Невже не зрозуміло, що його щастя зовсім поряд?

Розмірковуючи про це, Василина сердито тупнула ногою і захлопнула «Книгу мавок» - все одно користі від неї ніякої. Напередодні Сонцестояння всі літери на старих сторінках перемішалися і досі відмовлялися складатися в слова.

Раптом дівчину осяяло - мавки повинні вміти ладнати з книгою. Варвара якось обмовилася, що лісові царівни й досі мешкають у Чароборі. Вирішено! Василина в цю ж хвилину піде шукати сестер своєї матері.

Через годину дівчина невпевнено крокувала лісом і весь час боязко озиралася. Їй здавалося, що між дерев весь час хтось крадеться, але скільки би разів Василина не кликала – у відповідь лунало лише відлуння. Чим глибше дівчина заходила в Чаробор, тим похмуріше він ставав, поки на стежці не заблищали зелені вогники.

***

Коли на невеликому острівці серед болота пролунав дівочий плач, Кривда щиро здивувалася. Невже Мокляк так швидко впорався із завданням? На підтвердження її думок у покої постукав господар болота і фальшивим голоском повідомив, що їсти подано.

- Ну, так веди її сюди, - наказала чаклунка.

– Відмовляється, – розвів перетинчастими лапами Мокляк. - До драговини сам особисто довів, а далі зрушити з місця не можу. Зроби милість, піднімися нагору і скуштуй.

Кривда невдоволено скривилася, але на острівець все ж таки вибралася. Серед сухих гілок і моху сиділо дівчисько з тонкими кісками та невеликим рюкзаком. Вона гірко плакала в долоні, а на кожне прохання болотника пройти за ним далі відповідала, що шукає мавок і лише з ними говоритиме. Поки чаклунка похмуро дивилася на дівчинку, хазяїн багна вирішив зникнути. Не дуже йому хотілося спостерігати за майбутньою «трапезою». Але Кривда не поспішала, вона навпаки намагалася зрозуміти, де могла бачити дівчину. Коли ж та шмигнула носом і почала втиратися рукавом, чаклунка здивовано вигнула біляві брови – перед нею сиділа ніхто інша, як Василина. Кривда пам'ятала дочку мавки лише тому, що за допомогою Кощія харчувалася її силою, але тепер від неї користі було нуль. І все ж стара поцікавилася:

- Навіщо тобі лісові царівни?

Дівчина підвела очі і збентежено дивилася на високу згорблену постать перед нею. Видовище виявилося не з приємних – довгі пазурі на сухих руках, брудне сиве волосся, очі, затягнуті білою пеленою, і гострозуба паща. Вражаюче видовище!

- Вони... вони... - Василина знову зашморгала носом і розплакалася з новою силою.

Дівчина вже зрозуміла, що чудовисько дивиться на неї з надто явною зацікавленістю і зовсім недружелюбно. То що втрачати? Перериваючи свої ридання тихішими схлипами, Василина як на духу видала всі свої прикрості. І поки дівчина розповідала про всесвітню несправедливість на свою адресу, Кривда відверто розглядала її. У Василини зібралося стільки гірких образ, що чаклунка буквально бачила сяйво, що розходилося від них. З кожним схлипом мерехтіння навколо дівчини переливалося всілякими кольорами, поки не перетворилося на яскравий сіро-помаранчевий спалах. Кривда лише встигла помітити в очах Василини зеленуватий відблиск, як раптом серед моху стали з'являтися крихітні мишеподібні істоти.

- Не може бути... - відьма вперше за довгі роки здивовано ахнула. – Це ж матохи.

З кожною сльозою, що падала дівчині під ноги, кількість істот зростала. Вони ніби сліпі мишенята тицялися один в одного носами, загрібали лапками повітря, ледь чутно пищали. Все ще не вірячи своїм очам, Кривда вихопила з очеретяних чагарників колись привласнений болотником козуб і поспіхом почала збирати матох усередину, ласкаво примовляючи:

- Поплач, моя золота. Згадай усі свої образи, негаразди. Розкажи, як тебе не цінують, ображають, забирають усе найдорожче.

Скільки так проплакала Василина, чаклунка не знала, але коли дівчина перестала виливати душу, то матох набрався майже повний козуб. Чи то від зайвих хвилювань дівчину здолала апатія, чи скінчилися сльози, але вона припинила схлипувати і знову дивилася на високу згорблену стару. Та в свою чергу щось спантеличено бурмотіла собі під ніс і скалила гострі зуби.

- Ну, все, - смиренно видихнула Василина, - тепер можете мене їсти.

– Хм? – здивовано перепитала Кривда. - Та навіщо ж мені такий скарб на дурниці всякі витрачати?! Яхонтова ти моя, ти ж цінніша за будь-яку гидоту болотну.

– Я? - дівчина недовірливо шморгнула носом. - Жартуєте чи що?

Чаклунка згадала розповідь про нещасну долю Василини і криво посміхнулася:

- Чи знаєш ти, хто перед тобою? - стара розправила плечі. - Я – Кривда, рідна сестра Мсти. Ми дві найзнаменитіші дочки Чорнобога і своїх в образу ніколи не даємо!