Розділ 4

Коли дівчина нарешті підійшла до двору, її вже у всі очі видивлялася Рисянка. Арись, ніби маленька дитина, повисла на тині і задоволено замурчала побачивши Ярославу. Увагу дикої кішки відразу ж привернули запахи, що доносилися із сумок, але вона не встигла дібратися до вмісту – на ґанку з'явився Баюн.

- Непогано-непогано, - діловито заявив він, оцінюючи сумки. - Ягинішна, звичайно, завжди більше приносила, але ти новенька, тобі можна пробачити.

- Не зрозуміла, - ображено промовила дівчина. - Я всі ноги там витоптала і ледве велосипед дотягла сюди в руках, а ти ще й незадоволений.

- Я задоволений, - відмахнувся кіт. – Просто порівняв розміри твого заробітку.

- Дожила, - обурено промовила Ярослава, - працюю за їжу.

- Ну так вистав наступного разу свій цінник, - пирхнув Баюн і наказав якнайшвидше тягнути сумки в будинок.

Там вони з домовиком відразу ж почали перебирати вміст і звірятися зі списком:

- Такс-с-с... Якуб, викреслюй цукор, борошно, яйця, сало. О, огірочки та помідорчики від Саєнків, – бурмотів кіт. - Ой, бабуся Рая передала копчене сало. М-м-м, смакота. На Чурів день залишимо до святкового столу.

Поки Баюн із домовим перераховували продукти, Ярослава з вовком повалилися на найближчу лавку. І як не скакала Рисянка навколо вовколака, той лише втомлено зітхав і коротко відповів:

– Потім-увф.

Дівчина навіть не помітила, коли встигла заснути. Від дрімання її пробудили ті самі пензлики Рисянки. Вона ніжно терлася об підборіддя Ярослави і вибагливо муркотіла.

- Давай, спляча красуня, сідай за стіл і підемо на гуляння, - сказав Баюн, киваючи у бік накритої скатертини.

Ярослава подивилася за вікно – там уже на всю силу блищали вечірні зірки. Виявилося, що вона проспала пару годин так точно. Малий тим часом радісно сьорбав із запропонованої йому миски. Мабуть, домовий вирішив, що нічого вовка лісом ганяти і змушувати шукати видобуток – їжі на всіх вистачить.

Поки дівчина разом з рештою вечеряла, Баюн намагався ще щось розповісти їй про майбутні гуляння. Ярослава важко зітхнула і категорично промовила:

– Я так не можу! Немає в мене стільки мозку, щоб усе це пам'ятати. Невже я й зараз не можу записувати цей величезний потік інформації?

Кіт на мить задумався і навіть здивовано скривив морду:

- Звичайно, можеш. Це ж ми з Ягинішною тоді підстрахувалися, щоб ти першій жовтій газеті не продала нашу таємницю.

- Чудово! – Ярослава навіть не стала сердитись, що її раніше не попередили про відміну заборони. - Шукаю зошит і візьмуся за систематизацію всього цього. З розуму зійти можна, доки згадаєш, хто такі хухлики чи нічниці, наприклад.

- Точно! – раптом стрепенувся Баюн. - Є в мене тобі одна штуковина.

- А мені заборонив артефакти штуками називати, - як би ненароком пригадала дівчина.

- Так це й не артефакт, а дуже навіть навпаки, - пирхнув кіт і подався до кімнати Ягинішни. - Ну, чого чекаєш? Давай дуй зі мною.

В одній із скринь виявився захований зовсім новенький ноутбук. Як пояснив Баюн, це Хранительці один із постояльців «Причаробор'я» подарував за відновлене здоров'я дружини. Ягинішні, звичайно, така штука була без потреби, але Ярослава точно оцінила. Свій ноутбук вона залишила в місті, той зламався перед самим від'їздом, а купувати новий дівчина не мала часу. Нехай, записувати все від руки набагато романтичніше, але комп'ютер набагато практичніший. Ярослава пообіцяла собі, що з завтрашнього дня візьметься за каталог мешканців та звичаїв Чаробора. Сьогодні ж на неї чекав візит на перше чарівне свято лукав’їх.

Нічний ліс зустрів гостей надзвичайною тишею. Єдиний, з ким їм довелося зіткнутися – це Орест. І лише тому, що чоловік сам запропонував провести друзів до місця свята. Вийшла цікава компанія: чугайстер, учений кіт, молодий вовколак, домовик, арись і богатирша. Ярослава, звичайно, себе такою не вважала, але казкові істоти, або як їх ще назвав Баюн - вільні лукав’ї, наполегливо називали дівчину тільки так. Богатирша, і ні звуку інакше! З одного боку, навіть кумедно. Ні, в історії було місце для казкових подвигів жінок. Але це коли було! Тим більше, що дівчина нічого такого визначного і не зробила. Ну, це за її власними мірками.

Поки Ярослава роздумувала над тим, чи заслужила вона звання богатирші , їхня компанія вийшла на берег  Тропки. Пляж при Лукавому полі знаходився набагато правіше, тут же на всю буянили зарості очерету і старих напівсухих верб. Більше того, річку і твердь розмежовував досить крутий спуск, тому жителі Роздоріжжя воліли в цю частину не потикатися - ні тобі у воду зайти, ні з кручі пострибати. Але Орест явно знав більше за інших, він спритно петляв між верболозом і незабаром вивів друзів до самої кромки води. Тиха гладь пішла брижами - з-за очеретяного острівця вислизнув старенький човен.

Так би й здавалося, що він за помахом чарівної палички розтинає ледь помітну течію і прямує до берега, як раптом округу наповнили сплески і дівочий сміх. З бурхливої води відразу виринули чотири людські постаті, радісно розмахуючи руками. Русалки негайно заторохтіли про свято Сонцестояння, про майбутнє Літнє Сварожжя, про холодну й погану погоду, принагідно перемішуючи це з питаннями, де пропадала Ярослава, хто цей молодий вовк, як Ягинішна прогнала Чорнобога? Одна з дівчат тихо трималася осторонь – нова серед русалок, що допомогла із зіллям для Матвія. На свій сором зізнатися, Ярослава забула її ім'я.