Розділ 9 "Тріщина всередині"

Тиша після розриву була неприродною.

Ні вітру.
Ні дощу.
Навіть ліс ніби завмер, боячись зробити зайвий рух.

Арден стояв у центрі галявини.

Уламок усе ще був у його руці.

Але тепер… він не виглядав чужим.

Темрява більше не виривалася з нього.
Вона текла.

Повільно. Спокійно.
Прямо в нього.

— Арден… — голос Ліри був тихим, майже крихким. — Відпусти його.

Він не відповів.

Його погляд був спрямований кудись повз неї. Ніби він дивився крізь світ.

— Арден!

Вона зробила крок вперед.

І в цю мить він здригнувся.

Наче прокинувся.

Його пальці різко стиснули уламок — і темрява на мить спалахнула.

Ліра відступила.

— Не підходь, — сказав він.

Його голос був спокійним.

Але не його.

— Ти відчуваєш це, правда? — прошепотів він. — Він… не хоче знищення.

Ліра похитала головою.

— Це не “він”. Це пастка.

Арден повільно перевів на неї погляд.

І вперше вона злякалася.

Не уламка.

Не трону.

Його.

— Я бачив правду, — сказав він. — Світ уже зламаний. Корона… вона не зруйнувала його.

Він зробив крок до неї.

— Вона тримала його разом.

— Це брехня! — різко сказала Ліра. — Вона знищила імперію!

— І що тепер? — тихо відповів він. — Руїни. Страх. Культ, який намагається зібрати її знову.

Він підняв уламок.

— Може, проблема не в самій силі.

— А в тому, хто її тримає? — гірко сказала Ліра.

Арден не відповів.

Тому що відповідь уже була в його очах.

Раптом один із культистів підвівся.

Він був поранений, але живий.

— Він… обраний… — прошепотів той, дивлячись на Ардена з благоговінням. — Трон обрав його…

Інші почали підніматися.

Повільно.

Обачно.

— Ми служимо Трону, — сказав один із них. — І якщо він обрав тебе…

Він опустився на коліно.

— …то ми служимо тобі.

Ліра різко обернулася до Ардена.

— Навіть не думай.

Тиша.

Важка.

Небезпечна.

Арден дивився на культистів.

На їхню покору.

На страх… і віру.

І щось у ньому… відгукнулося.

Прийми це.

Голос був тихим.

Але тепер він не здавався чужим.

Арден заплющив очі.

На секунду.

На одну коротку секунду.

І цього вистачило.

Темрява вирвалася.

Не як вибух.

Як хвиля.

Вона розійшлася від нього, мов подих.

І коли вона торкнулася культистів — вони завмерли.

А потім… схилили голови ще нижче.

Навіть Ліра відчула це.

Тиск.

Силу.

Владу.

— Арден… зупинись… — прошепотіла вона.

Він відкрив очі.

І темрява зникла.

Наче її й не було.

Культисти залишалися нерухомими.

Покірними.

Чекаючими.

— Встаньте, — сказав Арден.

І вони встали.

Без запитань.

Без сумнівів.

Ліра повільно відступила.

— Що ти зробив…?

Арден подивився на свою руку.

Уламок більше не світився.

Він був тихим.

Наче задоволеним.

— Я… не знаю, — відповів він чесно.

Але це була лише половина правди.

— Ми повинні його знищити, — твердо сказала Ліра.

Арден підняв на неї погляд.

— Тепер?

— Саме зараз, поки ще не пізно!

Він мовчав.

І цього мовчання було достатньо.

Ліра відчула.

— Ти не хочеш, — тихо сказала вона.

Не як запитання.

Як факт.

Арден повільно похитав головою.

— Я хочу зрозуміти.

— Це тебе знищить.

— Можливо.

Він зробив паузу.

— Але, можливо, це єдиний спосіб зупинити те, що йде.

Ліра довго дивилася на нього.

Потім сказала:

— Тоді я йду з тобою.

Арден здивовано підняв брови.

— Навіщо?

— Щоб, якщо ти перестанеш бути собою… — її голос затремтів, але вона не відвела погляду, — …я змогла тебе зупинити.

Тиша.

А потім Арден ледь усміхнувся.

Сумно.

— Чесно.

— Завжди.

Десь далеко…

За межами світу…

Тіньовий Трон більше не був зламаним.

Один із його уламків… повернувся.

І тріщина стала меншою.