Розділ 8 "Розрив реальності"

Тріщина пройшла по землі, мов жива.

Спочатку — тонка лінія.
Потім — розлом.

З глухим гуркотом земля під ногами розійшлася, і зсередини вирвався холод — не просто холод повітря, а щось глибше. Давніше.

Світ почав ламатися.

Дерева викривилися, їхні стовбури ніби розтягнулися вбік, а тіні під ними втратили форму. Повітря тремтіло, мов розпечене скло.

Ліра закричала:

— Арден, назад!

Але він уже був у русі.

Його меч зустрівся зі зброєю одного з культистів. Удар — різкий, точний. Ворог відлетів убік.

Ще один кинувся вперед.

Арден ухилився, вдарив у відповідь.

Та навіть під час бою він відчував це.

Тріщина.

Вона кликала.

— Не дивись! — крикнула Ліра.

Запізно.

Арден глянув.

І побачив.

Там не було землі.

І не було неба.

Лише простір… і трон.

Величезний.

Вирізьблений із чорного каменю, який не відбивав світла. Його форма була неправильною, ніби створеною не руками, а волею.

Навколо нього — руїни.

Колони, що тягнулися в нікуди. Сходи, які обривалися в порожнечу.

І тіні.

Вони рухалися.

Шепотіли.

Чекали.

— Це… він… — прошепотіла Ліра, падаючи на коліна. — Тіньовий Трон…

І тоді трон відповів.

Не звуком.

Присутністю.

Арден відчув, як щось торкнулося його свідомості.

Ти повернувся.

Він стиснув зуби.

— Ні…

Ти ніколи й не йшов.

Реальність навколо здригнулася.

Істота в центрі підняла руки.

Уламок над нею почав світитися сильніше.

— Відкрийся, — сказав її голос, що лунав одразу звідусіль.

Культисти впали на коліна.

— Троне… прийми нас…

Тріщина розширилася.

Тепер вона була не просто розломом — вона стала вікном.

І з того боку щось рухалося.

Ліра зібрала залишки сил.

Її руки затремтіли, але світло знову спалахнуло.

— Я… закрию це… — прошепотіла вона.

— Ти не витримаєш, — різко сказав Арден.

— А ти витримаєш? — вона подивилася на нього.

Він мовчав.

Тому що знав відповідь.

Так.

Але ціною.

Істота різко повернулася до них.

— Ти належиш йому, — сказала вона, дивлячись на Ардена.

— Ні, — відповів він.

Але його голос уже не звучав так впевнено.

Уламок раптом рвонувся.

І полетів.

Прямо до нього.

Ліра закричала:

— Не чіпай!

Але було пізно.

Арден зловив його.

Світ зник.

Він стояв перед троном.

Один.

Тиша тут була іншою. Вона тиснула, але водночас… заспокоювала.

Трон був поруч.

Ближче, ніж раніше.

І тепер він бачив.

На ньому були тріщини.

Такі ж, як на уламку.

Заверши мене.

Голос більше не був шепотом.

Він був усім.

Арден зробив крок.

Потім ще один.

Його рука стиснула уламок.

Ти можеш це зупинити.

— Як? — прошепотів він.

Ставши мною.

Реальність різко повернулася.

Арден стояв на галявині.

Уламок — у його руці.

Світло і темрява навколо нього зіткнулися.

Ліра кричала щось, але він не чув.

Культисти завмерли.

І навіть істота… відступила.

— Ні… — прошепотіла вона. — Не ти…

Арден підняв голову.

Його очі…

змінилися.

— Я бачив його, — сказав він тихо.

І вперше його голос звучав… інакше.

Глибше.

— І тепер він бачить мене.

Тріщина почала закриватися.

Але не повністю.

Щось залишилося.

Зв’язок.

Ліра повільно підійшла до нього.

— Арден…

Він не рухався.

— Ти… це ти?

Довга пауза.

Потім він повернувся.

І ледь помітно кивнув.

— Поки що.

А десь глибоко… за межами світу…

Трон більше не був самотнім.