Розділ 7 "Слідами тіні"

Дощ почався раптово.

Холодні краплі били по камінню, змішуючись із пилом і кров’ю. Зал, де щойно вирувала битва, швидко втрачав тепло життя — залишалася лише тиша і запах озону після магії.

Арден стояв біля зруйнованого столу, дивлячись на місце, де ще недавно лежав уламок.

Тепер там було порожньо.

— Ми втратили його, — тихо сказала Ліра.

Вона виглядала виснаженою. Її руки ще тремтіли, а очі були сповнені тривоги — не лише через бій.

Через те, що вони побачили.

Арден не відповів одразу.

Він нахилився і торкнувся поверхні столу.

Дерево було холодним.

Занадто холодним.

— Ні, — нарешті сказав він. — Ми ще можемо їх наздогнати.

Ліра підняла на нього погляд.

— Ти відчуваєш це, так?

Він кивнув.

— Уламок… він залишає слід.

Він заплющив очі на мить.

І одразу ж побачив.

Темрява.
Рух.
Шепіт.

Нитка.

Тонка, майже невидима — але вона тягнулася вперед, крізь стіни, крізь ніч.

Він різко відкрив очі.

— Вони ще близько.

Ліра вагалася лише секунду.

— Тоді ходімо.

Вулиці міста були майже порожні.

Дощ змивав сліди, але не всі.

Арден рухався швидко, впевнено, ніби знав шлях наперед. Ліра ледве встигала за ним.

— Арден… — вона наздогнала його. — Це небезпечно. Те, що ти робиш… це не просто відчуття.

Він не зупинився.

— Я знаю.

— Ні, ти не розумієш, — її голос став жорсткішим. — Це зв’язок. З уламком. З Короною.

Він різко зупинився.

Повернувся до неї.

— І що ти пропонуєш? Відпустити їх?

Ліра стиснула губи.

— Я пропоную не втратити себе.

Кілька секунд вони дивилися один на одного.

Потім Арден тихо сказав:

— Якщо я вже частина цього… то, можливо, це єдиний спосіб зупинити їх.

Він знову рушив вперед.

І цього разу Ліра не сперечалася.

Вони вийшли за межі міста.

Дорога вела в ліс.

Темний. Мовчазний.

Дощ тут майже не відчувався — крони дерев затримували воду, але не світло. Місяць ледве пробивався крізь гілля, створюючи дивні, викривлені тіні.

Арден раптом підняв руку.

— Там.

Попереду, між деревами, миготіло слабке світло.

Ліра зосередилася.

— Вогонь… або…

— Ні, — перебив він. — Це не звичайне світло.

Вони підійшли ближче.

І побачили.

Культисти зупинилися на невеликій галявині.

Десятеро.

Точніше — дев’ятеро.

І один… інший.

Той, хто торкнувся уламка.

Він стояв у центрі.

Його тіло змінилося.

Шкіра потемніла, ніби під нею текла ніч. Очі більше не були людськими — лише чорні провалля з тьмяним світінням усередині.

Уламок висів у повітрі перед ним.

І обертався.

Повільно.

Культисти стояли навколо, утворюючи коло.

— Вони проводять ритуал… — прошепотіла Ліра.

Арден стиснув меч.

— Тоді ми зупинимо його.

— Ні, зачекай, — вона схопила його за руку. — Подивись.

Він завмер.

І придивився.

На землі під уламком був вирізьблений символ.

Корона.

Та сама.

Але зламанa.

І з кожним обертом уламка тріщини на символі… повільно зникали.

— Вони… відновлюють її, — сказала Ліра, і в її голосі з’явився жах.

Раптом істота в центрі підняла голову.

І подивилася прямо на них.

— Він нас бачить, — тихо сказав Арден.

Запізно.

Істота усміхнулася.

Неприродно широко.

— Ви прийшли… — пролунав голос, що не належав людині.

Культисти повернулися одночасно.

— Захистити уламок! — вигукнув один із них.

Арден вже рухався.

Він вирвався вперед, розрізаючи відстань.

Ліра підняла руки.

Магія знову спалахнула.

Світло проти темряви.

І цього разу — вони були готові.

Але істота… ні.

Вона чекала.

— Пізно, — сказала вона.

Уламок різко спалахнув.

І земля під ними тріснула.