Розділ 6 ""Пробудження уламка

Темрява не просто поглинула світло — вона стала чимось більшим.

Вона дихала.

Арден відчув це першим.

Повітря стало густим, ніби перетворилося на рідину. Кожен рух давався важче, а звук — приглушувався, наче крізь товщу води.

— Ліра… — його голос звучав глухо, чужо.

Відповіді не було.

Лише тиша.

А потім — шепіт.

Він не лунав ззовні.
Він був усередині.

Ти торкнувся цього раніше…

Арден стиснув зуби.

Його рука сильніше стиснула меч, але пальці тремтіли.

Ти пам’ятаєш… просто ще не хочеш.

Раптом темрява перед ним почала рухатися.

Вона збиралася в форму.

Людську.

Фігура повільно виринала з нічого — висока, з розмитими обрисами, ніби зроблена з диму. Там, де мало бути обличчя, була лише порожнеча… і слабке світіння, як від згасаючого вугілля.

— Що… це… — прошепотіла Ліра десь поруч.

Вона впала на коліна, тримаючись за голову.

— Воно… говорить… — її голос тремтів.

Культисти завмерли.

А потім — одночасно опустилися на коліна.

— Трон пробуджується… — прошепотів один із них.

Фігура зробила крок.

І простір навколо тріснув.

Ніби сама реальність не витримувала її присутності.

Старий торговець більше не усміхався.

Його очі розширилися — вперше в них з’явився страх.

— Ви… не повинні були… — прошепотів він.

Але було пізно.

Уламок на столі піднявся в повітря.

Темрява потягнулася до нього, мов жива.

І тоді Арден відчув удар.

Не фізичний.

Спогади.

Чужі. І водночас — його.

Коронний зал.
Трон із чорного каменю.
І він… стоїть перед ним.

— Ні… — видихнув Арден, відступаючи.

Так.

Голос став сильнішим.

Ти був тут.

Фігура повернулася до нього.

І вперше — подивилася.

Хоча в неї не було очей, Арден відчув цей погляд. Він пробирався крізь нього, крізь тіло, крізь саму суть.

— Арден! — крикнула Ліра. — Не слухай його!

Вона підняла руку, і світло вирвалося з її долоні.

Яскравий спалах розрізав темряву.

Фігура здригнулася.

На мить.

І цього вистачило.

Арден різко кинувся вперед.

Його меч пройшов крізь повітря — і крізь тінь.

Але замість опору він відчув холод.

Глибокий. Безмежний.

І тоді тінь відповіла.

Хвиля темряви вдарила в нього.

Світ перевернувся.

Він упав.

Дихання збилося.

А уламок… опустився.

Прямо в руку культиста.

— Він наш! — вигукнув той.

І в цю ж мить його тіло вигнулося.

Крик.

Гучний. Нелюдський.

Темрява увірвалася в нього.

Очі спалахнули чорним світлом.

І він… перестав бути людиною.

Ліра відступила.

— Це не артефакт… — прошепотіла вона. — Це ключ…

Фігура знову почала розчинятися.

Наче її щось стримувало.

Наче вона ще не могла повністю увійти в цей світ.

Ще ні…

Голос затихав.

Але скоро.

Темрява почала відступати.

Світло поверталося.

Культисти відступали разом із тим, що залишилося від їхнього товариша.

Тепер він йшов попереду.

Повільно.

Неприродно.

— Ми ще зустрінемось, — сказав він уже не своїм голосом.

І вони зникли в темряві.

Тиша повернулася.

Важка.

Гнітюча.

Арден повільно підвівся.

Його руки тремтіли.

— Ти… бачив? — тихо спитала Ліра.

Він довго мовчав.

А потім сказав:

— Я пам’ятаю.

І в його голосі вперше з’явився страх...