Розділ 4 "Торговець прокляттями"

Повітря в залі було важким, просоченим запахом пилу, старого дерева і чогось ще — ледве вловимого, але тривожного. Світло свічок тремтіло, кидаючи довгі викривлені тіні по стінах.

Біля столу стояв старий чоловік у темно-зеленому плащі. Тканина здавалася дорогою, але зношеною, наче пережила не одне десятиліття. Його постава була спокійною, майже розслабленою, проте в цьому спокої відчувалась небезпека.

Його очі блищали, мов у змії — холодні, уважні, ніби він бачив більше, ніж показував.

— Бачу, вам подобається мій товар, — сказав він, і в його голосі звучала м’яка насмішка.

Арден стояв навпроти, не відводячи погляду. Його рука лежала поруч із мечем, але він не торкався руків’я. Поки що.

— Звідки він у тебе? — спитав він рівно.

Старий повільно усміхнувся. Усмішка була тонкою, майже хижою.

— У світі багато руїн… і багато дурнів, що торкаються речей, які не розуміють.

Його пальці легенько торкнулися невеликого предмета на столі — уламка, темного, ніби він поглинав світло. Від нього віяло холодом.

Ліра стояла трохи позаду, уважно спостерігаючи. Її пальці ледь помітно світилися слабким блакитним сяйвом — магія була готова прорватися назовні.

Вона нахилилася ближче до Ардена і тихо сказала:

— Це небезпечна річ.

Старий почув. Його усмішка стала ширшою.

— Саме тому вона така дорога.

Арден не відповів. Він просто дістав мішечок і поклав його на стіл. Золото дзенькнуло глухо, але впевнено.

— Ми заберемо його.

У залі запала тиша.

Старий на мить завмер. Його очі звузилися.

— Ви не розумієте, що тримаєте в руках, — тихо сказав він. — Це не просто уламок. Це частина чогось більшого. Чогось, що не повинно бути зібране знову.

Арден вже простягнув руку до предмета.

І саме в цей момент усе змінилося.

Повітря різко похололо.

Свічки здригнулися.

А потім—

Двері вибухнули.

Дерево розлетілося на друзки, і в зал увірвався холодний нічний вітер. Разом із ним — тіні.

І з цих тіней вийшли люди в чорних плащах.