Розділ 3 “Руїни Редмура”

Арден та Ліра приймають рішення навідатися туди, звідки Ардену було відчуття живої тіні, а саме до села Редмур. Вони дісталися до села пізно ввечері і одразу зрозуміли що щось не так – у повітрі стояв стійкий запах горілого, тож додали темпу, молячи богів щоб не було запізно.

• От дідько,- вилаявся Арден,- все ж запізнилися, хай йому грець..
• О ГОСПОДИ!- перелякано вигукнула Ліра,- не лишилося а ні сліду від жодної будівлі, хоча це не так вже й важливо, як те, що в живих не лишилось ні душі.. Хоча стривай, хто це там, а точніше що це там?- запитала Ліра вказуючи на темний силует, що стояв на колінах посеред колишнього центру селища.

Обидва герої розуміли – судячи з того, що темна аура була помітна не дивлячись на те, що зараз ніч, перед ними істота, що до взаємодії з уламком була людиною.

• Бідолаха, невже він може усвідомлювати що накоїв і корити себе за це?- з певною долю жалю до істоти запитала Ліра.
• Здається так, і це нам тільки на руку,- відповів Арден.
• Що ти маєш на увазі?- здивовано перепитала Ліра,- ми ж не зможемо не вбивши повернути його назад.
• По-перше, це допоможе нам тим, що він ще не перетворився у виродка Пітьми повністю, тобто людина в середині нього ще має сили боротись, а це значить що істота не набула своєї повної сили, а це значно спрощує нам справу, по-друге, якщо він усвідомлює і знає що він накоїв, то точно не захоче жити навіть якщо повернути його назад…

Щойно Арден закінчив свою відповідь істота повернула голову до них і… поклонилась… по ній було помітно, наче вона сповнена жалю та злоби до самої себе т наче цим жестом благає *вбийте мене, не рятуйте!..*

• Ну що ж, тоді дамо потворі бажане!- скрикнув Арден пересікшись з Лірою поглядами на коротку мить.

Монстр заревів, і почалося… Напружений бій завершився лише під ранок, коли потвора почала слабшати через сонячне світло. І все ж, в решті решт, повністю виснажені герої підійшли для фінального удару, проте не зробили його, бо істота почала балакати низьким, наче з самого пекла, голосом.

• Дякую Вам, ви навіть не уявляєте як я вдячний Вам обом за те, що нарешті звільнили мене від цього й змусили заплатити гідну ціну за мої вчинки…
• Скажи нам, чи не натикався ти часом на металевий уламок, що нагадує частину корони?- запитав квапливо Арден у істоти.
• Саме ця річ і зробила мене таким й змусили вчинити те, наслідки чого ви бачите..- з явною печаллю відповіла істота.
• І скажи на останок хто ти, як тебе звати?- звернулась до істоти вже Ліра.
• Мене звати Генрі, я пастух цього селища, точніше був ним до того як знайшов і підняв той клятий уламок.. А нащо вам моє ім’я?- відповіла істота здивовано.
• Ну як же, похоронимо твої останки тут, разом з усіма,- відповіла Ліра з великим сумом в голосі,- адже ти не винен в тому що вчинив. На твоєму місці міг бути хто завгодно..
• Дякую Вам, дітки….- промовив на останок Генрі, та його тіло все ж розсипалось в порошок – чорний, темніше чорної ночі, пісок, від якого ледь помітно віяло пітьмою.

Наша пара прийняла рішення відправити магічне послання найближчій колегії чародіїв, щоб повідомити про те що сталося і щоб могли почати вивчати це місце і захоронити останки всіх місцевих жителів, та загородити територію і дороги, що ведуть сюди і звідси задля безпеки інших мандрівників. А далі Ардена несподівано наче осяяло.

• Збирайся, ми негайно вирушаємо у Вар-Тал ‘Місто Злодіїв’,- скомандував Арден.
• Але нащо, що ми там забули, та й до речі я ненавиджу це місце, ти ж знаєш,- відповіла Ліра, яку збило з пантелику бажання Ардена.
• Тому що там є найбільший та найвідоміший магазин артефактів,- відповів Арден.
• І що з того?- відповіла досі не розуміючи суті Ліра.
• А те, моя люба подруга, що туди може потрапити уламок Корони, виглядають то вони як артефакти, а якщо він там вибере собі носія, то бути біді.-  пояснив свою задумку Арден.

Після цього, відпочивши та поївши, Арден та Ліра отримали звороту вкрай задовільну їх очікування відповідь та вирушили до Вар-Тала.