Розділ 3. Відверта розмова

— Я був правою рукою твоєї бабусі, — починає говорити свою проповідь. — Коли вона помирала, то дала мені чітку настанову дочекатися тебе і все пояснити. Якби важко це не звучало, але Ганна наперед знала, що помирає. Навіть вгадала точний час, я ще досі перебуваю від шоку, як їй це вдалося. Вона попросила надіслати тобі заповіт і ні кроку не ступати з будинку, поки не наважиться приїхати її онука. Не дивуйся так, Ганна знала все про твоє життя. Вона, навіть, знала, у кого ти була закохана в дитячому садку, — хмикає незнайомець, а до мене зараз доходить, що за мною весь час слідкували. 

— Але чому вона не дала знати про себе раніше? — з острахом запитую. Здається, у мене починається мандраж. Усе тіло трусить, мов у лихоманці.

— Цікаве запитання, — єхидно всміхається. — Ганна дуже завинила перед твоїми батьками, а саме тоді, коли намагалася розлучити їх. Та доля дала жінці гарного копняка і вона втратила сина, а твоя мати від горя подалася до іншої області, кинувши своїй свекрусі, що більше ніколи не з’явиться на її порозі. Вона не хотіла знати твою бабцю і тим більше не мала жодного бажання розповісти, що в тієї є онука, — чоловік зупиняється і споглядає на мене. Чекає якоїсь реакції, але її немає. Я не знала свою бабуся і вже, думаю, що краще б не знала. Батька свого теж не знала, тому в серці нічого не защемило. Хоча кішка там усе ж шкребе. Адже мені не дали шансу дізнатися, який він був і яким повітрям дихав. За це я зараз дуже ображаюся на свою матір, яка й не намагалася повідати мені такі одкровення.

— Інших синів, чи онуків не намічається? — запитую пильно, вдивляючись, у чоловіче обличчя.

— Ні. Ти єдина спадкоємиця.

— Зрозуміло, — киваю головою своїм думкам, які щосили намагаються щось мені сказати.

— Піду заварю нам чаю, — встає з місця і швидко покидає вітальню, а я не можу оговтатися. Він так і не назвав свого імені, а тим більше не сказав, якого біса, мене обіймав.

Підіймаюсь різко з дивану і знову на нього падаю. Голова паморочиться, але я закусивши нижню губу, знову піднімаюся. Щулячи очі прямую в напрямку, де зник чоловік і знаходжу його на дуже просторій кухні.

— Ти так і не поясним мені головного, — обпираюся спиною об одвірок, щоб мати якусь опору, бо мене зараз нудить не на жарт. Мабуть, я добряче приклалася головою.

— Що саме ти хотіла почути? — наче не розуміючи відмахується, або дає змогу поставити ще одне запитання.

— Ти не назвав свого імені й так само, не сказав, чому затиснув у свої обійми? — йду відразу з корабля на бал.

Чоловік мовчить. Я зараз можу бачити, лише спину чоловіка. Його широкі плечі повільно здіймаються. Він сам напружується. Певно, важко пояснити свої незрозумілі дії.

— Ти не змінилася, Владо. Така ж наполеглива й самовпевнена, — відчуваю, як він посміхається, але не розумію, до чого він хилить. Невже ми раніше зустрічалися?

— Конкретніше, — насідаю на чоловіка.

— Я гадав, що ти мене відразу впізнаєш, але бачу, що я у твоєму житті затримався ненадовго, — важко зітхає, а я не можу допетрати, про що він зараз говорить.

— Ти можеш ясно пояснити, до чого ти хилиш? — йду в контра наступ.

— Я теж не менше здивований за тебе. Не думав, що такі співпадіння бувають. Ми з тобою познайомилися в університеті. Ти була досить популярна і я теж не пас задніх. Доля звела нас разом на кілька днів. Це була літня екскурсія по Парижу. Ти була ще юна, я теж. Усе закрутилося і так само розвіялося. Для тебе я був, лише помилкою, а от ти для мене ні. Я ще досі не можу тебе забути. Й ось, коли я приїхав сюди, — обводить руками кімнату. — Влаштувався на роботу до твоєї бабусі і зрозумів, що доля підступна штука. Я зрозумів, що вона, може, дати мені, або ще один шанс, або великого копняка. Й ось ти тут, а я навіть не знаю, як поводитися, щоб не злякати тебе в друге за сьогодні, — чоловік важко дихає, а я намагаюся напружити свої мізки, щоб згадати його та нашу екскурсію.

Й ось! У мене, виходить, згадати того красеня, з яким я тусила так давно. Це було вісім років тому. Я була тоді ще така молода. Другий курс і все таке. Але чому я відразу його не впізнала? Невже за ці кілька років він так змінився? Здається, став ще красивішим, мужнішим. Може, проблема не в ньому, а в мені?

— Любомир? — обережно звертаюся, або запитую. Чекаю реакції хлопця і вона таки є. Чоловік повертається до мене й пильно дивиться в очі.

— Згадала все ж? — хмуриться з недовірою. Я киваю і відчуваю, як у серці розливається щось тепле. Мабуть, це ті колишні спогади на мене так діють. Нам було добре разом раніше. Навіть дивно, що ми не продовжили своє спілкування після поїздки, а розійшлися, як у морі кораблі. Та Любомир сказав правду. Доля дала нам ще один шанс пізнати один одного і я не маю наміру від нього відмовлятися.

— Так, — ще раз киваю і по доброму всміхаюся. — То, як наш чай? — запитую, зазираючи за спину чоловіка.

— Вже готовий, — дарує мені у відповідь сліпучу посмішку і ставить на стіл два горнята запашного напою. До них кладе тарілку смаколиків і ми разом сідаємо чаювати. Згадуємо студентські роки й голосно сміємося.

Дуже цікава штука це життя. Воно, або підкидає тебе до небес, або вганяє в саме пекло. Дає тобі ще один шанс, або вирішує його в тебе забрати. Таких алегорій можна назвати безліч, але урок від нього все одно буде той самий. Нам дали другий шанс і ми маємо його черпати з повна, щоб знову не втратити.

На носі свят вечір, а в нас із Любомиром нічого не готово. Але ми не впадаємо у відчай. Скоро все буде по сімейному. 

***