Розділ 2. Полохлива лань

Але, чоловік різко розвертається. Хапається за мій прилад, для його знешкодження і тягне мене на себе. Я встигаю тільки йойкнути. З жахом усвідомлюю, що я зараз затиснута в чужих обіймах і навіть дихати не можу. Хвилина тиші, я лиш чую важке дихання в себе над вухом, а сама й не смію сіпнутися. Це була всього хвилина моєї розгубленості. Далі ж я отямлююся і з тряпчини перетворююся на себе саму. Стискаю кулаки до хрусту в пальцях і замахуюся, щоб вліпити цьому збоченцю по його тупим мишачим мізкам.

Не бачу, куди бити, але цілюся все одно. Здається, я потрапляю прямо в цілі, бо чоловік айкає, а я, нарешті, сповзаю з його колін, у прямому слові, і повзу за диван. Секунду йде на переведення дихання і на те, щоби прислухатися до шурхотів. Потім на розуміння того, що мені треба дати драла. Потрібно рятувати свій тупий зад і бігти за допомогою.

Підриваюся і не помітивши свого кривдника, вдаряю маківкою йому в обличчя. Той знову айкає, ойкає і шипить, а я розуміючи, що треба валити. Мої ноги самі несуть мене на вулицю. Я забуваю про свою валізу і про те, що, чорт забирай, це дім моєї бабці.

Біжу, щосили перестрибуючи через кучугури, мов злякана лань, або скоріше, мов бегемотиха. Дихання забиває свіже повітря. Серце гупає в скронях. Я вже не відчуваю ніг, але продовжую вперто бігти світ за очі.

Не очікувано для себе послизаюся і зіркою Патріком із Губки Боба падаю на сніг. Вдаряюся сильно головою і айкаю. З очей бризкають сльози, але я швидко витираю їх рукавичками. Мені не можна плакати. Потрібно швидко брати себе в руки й бігти, що є сила далі. Я маю знайти, хоча б одну живу душу.

Намагаюся встати, але потилицю обдає болем, від якого я стискаю свою щелепу до скрипу зубів і знову падаю на сніг.

— Допомогти? — чоловічий силует нахиляється наді мною і моє серце падає в п’яти. Прибігли…

Розумію, що мені кришка й тому не поспішаю щось відповідати. Важко зітхаю. Прикриваю повіки. Рахую до трьох, а тоді знову розплющую, щоби подивитися в очі смерті. Тільки от чоловік нічого не робить. Він, лиш прискіпливо мене оглядає. У темряві я можу й помилятися, але цей погляд… Він буравить кров.

— Так що? Далі будеш тут валятися, щоб захворіти? — єхидно усміхається, а я починаю закипати. Фиркаю. Сідаю в позу Будди і прикладаю праву руку під голову, яку зараз пронизало тисячу голок. — Ей! Ти в порядку? — його голос, здається, мені стурбованим, а я лиш жалібно скулю.

— Як бачиш, — з останніх сил вимовляю і пробую піднятися. Бігти більше немає сенсу та і хлопець, здається, не дуже страшним. Тому я лиш полегшено зітхаю і таки втримуюся на ногах.

— Бачу, що тобі зараз не до втечі й бійок, — дивно, але чоловік не обурюється і не намагається на мене кричати. Я все-таки розбила йому ніс. Бачу, по крові під ним. — Пішли в будинок, — бере мене за руку й не чекаючи тягне до котеджу.

— Дякую, — блаженно розвалююся на дивані, бо мені зараз дуже зле. Навіть нудити починає.

— Немає, за що, — всміхається мій незнайомець. — Дуже красиве в нас вийшло знайомство, — гигикає він, а я закочую очі і відразу кривлюся від болю.

— Я не розумію, хто ти і, що робиш у будинку моєї бабусі? І взагалі з, якого переляку ти обіймав мене? — дивлюся на нього з осудом та непроханою тривогою.

Чоловік сідає біля мене, але не переступає межі дозволено. Тяжко зітхає і опускає очі в підлогу. Я ж дуже очікую почути правду, тому вмощуюся зручніше й розвішую вуха.

***