Розділ 1. Шлях до будинку, або непроханий гість

Вперто тягну за собою валізу. Грузну по самі коліна, але я не здаюся. Я взагалі по життю не звикла здаватися і зараз не буду. Я сильна, впораюся. Це всього, лише маленька перешкода на моєму шляху. І побарабану, що я зараз послизнулася на тонкому льоді під шаром снігу, і валяюся на своїй валізі. Це нічого. Так і має бути. Валіза і я не винні в тому, що в горах не чистять дороги так пізно ввечері. І ми теж не винні, що не світять ліхтарі, а на вулиці досить темно й далі свого носа я бачу, лиш купу снігу.

Руки задубіли від холоду, але я вперто не відпускаю свою валізу з рук та підіймаюся на ноги. Струшую сніг, який прилип мені мало не до… спини й таки видихаю всі свої проблеми. Вирішую, що панікувати це останнє на, що зараз я маю розраховувати. Тому беру себе в спокій, а валізу в руки й таки продовжую свій хід.

Навіть не знала, що моя бабуся, не бабуся, жила в чорта на рогах. А я теж хороша. Треба було ж не зважати на кинуті погляди зацікавлених очей у мою персону й таки погодитися прокататися на квадроциклі. Зараз згадуючи голодний погляд мужика розумію, що правильно вчинила, що послала його на три веселі слова. Хоча б не мучу себе страшними думками, що мене зараз завезуть кудись і щось погане зроблять.

Ще раз видихаю пар із рота. Зараз я не відчуваю пальців ніг і все подумую, чи не повернутися мені назад. Але підсвідомо даю собі гучного ляпаса і відмітаю дурості з голови. Я не дарма стільки перлася кучугурами, щоб зараз ось так от здатися.

За своїми внутрішніми знущаннями, я не відразу помічаю красивий будинок, який висвітлює неймовірними вогнями. Шморгаю. Підіймаю погляд і відкриваю рота. Невже це він? Моя бабуся була мільйонеркою? Мабуть, що точно при грошенятах.

Тупцяюся на терасі, струшуючи з ніг гору снігу. Потім відшукую в кишені пуховика ключі, які мені вручила місцева влада і вставляю їх у дверний отвір. Якби ще руки не тремтіли і я їх, хоча б якось відчувала, було б набагато краще. А так маємо, що маємо.

Нарешті, відчиняю двері в будинок і радісно стрибаю на порозі. Хоча я скоріше пробую себе від нього відліпити, бо ноги вже не йдуть.

Стараюся заповзти в дім і дивом помічаю, що усюди горить світло. Може, це місцева влада постаралася? І тепло тут. Значить, точно хтось готувався, що я сюди припруся. Тільки от навіщо їм це? Ніяк не можу зрозуміти.

В голові купа запитань, на які я не знаю поки що відповіді. От зараз і дізнаюся. 

Проходжу далі, лишивши валізу біля дверей. Не знаю, чого я очікую. Може, побачити ту людину, яка зараз тут знаходиться? Нюхом чую, що я тут не одна. Як і очима бачу. Чоловік сидить спиною до мене на дивані й дивиться телевізора. У моєму нутрі щось стискається і я помічаю в собі страх.

Так. Стоп! Що ще за зляканість? Я не маю так реагувати. Я сильна дівчина. Маю впоратися з одним мужиком. Він же не очікував мене тут побачити. От зараз я і зроблю йому карт бланш до лікарні. Боковим зором помічаю з права зонтик, який стоїть благополучно в кутку й хапаю його в руки. Стаю в стійку завойовниці і прямую до мужчинчика. Уже хочу замахуватися, але…

***