Тінь Алхіміка: Командна робота

- Готова? — прозвучав голос Ніколаса.

Мілена дивилася на колбу з жовтуватою рідиною, яку алхімік дав їй кілька хвилин тому. Дівчина поколотила рідину в пляшечці, ніби це була гірка мікстура, яку та взагалі не хотіла вживати.

Обидва мисливці були одягнуті в їх звичний бойовий одяг, яка складалася з якісних шкіряних обладунків під темним плащем з якісної тканини. Плащ був не просто елементом стилю, а функціональним інструментом, який мисливці використовували для обману противників. Також обидва мали наплічні сумки, де зберігали різні корисні речі.

Дівчина була ростом по плече свого напарника, але при цьому не виглядала менш грізно у своєму темно-коричневому обладунку. Її каштанове волосся було пострижене в зачіску каре і обережно вкладене. Очі її були світло-зеленими, губи тонкими, а її ніс був маленьким і акуратним. На поясі висіли два кинджали з симпатичним руків’ям, які були єдиною зброєю дівчини.

Її напарник мав більше захисту у своєму темному чорному одязі. На його темній шкіряній куртці був вшитий наплічник з кількох металевих пластин, закріплений заклепками. На його одязі було однозначно більше підсумків, а також пара колб була закріплена просто на нагруднику. За спиною він тримав арбалет, а на поясі висів срібний меч. Якраз зараз він обережно щось перевіряв у своїй наплічній сумці.

Волосся в нього було темне, неакуратне і спадало до його шиї, ніби він не стригся вже пару місяців, лише зрідка відмиваючи його. Мабуть, саме тому воно і закручувалося. Особливо вирізняли мисливця його зелені котячі очі, що світилися, і під якими були помітні синюваті сліди, що вказували на відсутність нормального сну останнім часом.

- Над чим ти так працюєш зараз? — спитала Мілена вказуючи на мішки хлопця.

- Ого-го, невже мені не почулося, і тебе дійсно цікавить над чим я зараз працюю, - сказав мисливець у звичній для себе манері, яка часто дратувала його напарницю.

- Просто хочу знати, через що саме буде провалена ця місія, коли ти втратиш свідомість від перенапруження, - огризнулася вона.

- Та там нічого цікавого. Просто Едвард заходив і ми дивилися, як на нього впливають ем... деякі еліксири, - сказав алхімік дістаючи з сумки якийсь мішечок з невідомим вмістом. — Ось це може бути потрібним внизу!

- І як він?

Мисливець посміхнувся дивлячись на дівчину, ніби саме цього питання він і очікував весь час:

- Та особливо не скаржиться на здоров’я. Здається, питав про тебе. Казав щось на кшталт: «А де та прекрасна діва, яка всадила мені болта в руку? Вона мене так довго уникає, що це розбиває моє серце... яке так довго було в полоні у Зеро... О жорстокий світ! Навіть подякувати їй не можу...»

Останню частину мисливець підтримав драматичним голосом і активною жестикуляцією, ніби він був головним героєм драматичної п’єси. Для себе мисливиця відмітила, що якщо колись професія мисливця стане непотрібною, то пан Адельман зможе зробити непогану кар’єру в театрі. Однак зараз цю виставу вона не потребувала, тому лише закотила очі і буркнула:

- Ти знаєш про що я.

Дещо засмучено, Нік обірвав всю свою драматичність і серйозно відповів:

- Та як-як. Нудиться в укритті. Потроху ніби починає мені довіряти... Їй богу, ніби одичавівший пес, який втратив віру в людей. Скарлетт вважає, що те, що ми тоді взяли його з собою на місію пішло йому на користь однозначно... Хоча місія і вийшла не дуже вдалою, але думаю він майже готовий, аби я представив його ордену, як нашого союзника.

Від згадки місії Мілена лише насупила брови, адже з її боку це був повний епохальний провал і вона неймовірно шкодувала, що не змогла тоді піти з ними. Вони тоді не лише упустили вампіра, який був серйозною ланкою у структурі влади Зеро, так ще й два мисливця з іншого ордену дізналися про Едварда.

- Добре лише, що Кіто і Марі виявилися не такими фанатиками, як решта членів ордену «Хреста і Кілка», - підсумувала дівчина.

- Та перестань. Вони хороші... ну, Марі щонайменше. Та і їм просто треба було донести інформацію. Якби ти була на їхньому місці, то не знаючи Едварда, ти б його не захотіла вбити?

- Я, і знаючи хто він, не проти його вбити, - сухо відповіла дівчина.

- Дай йому шанс! Я тобі кажу, він може і робив паскудні вчинки. Та і сам він доволі паскудна особистість... Але я впевнений, що він стане кращим, - Ніколас продекларував полум’яну промову, але, побачивши, що вона геть не вразила дівчину, додав: - Та і вивчаючи його особливу природу я потроху краще розумію ворогів, їхні сильні сторони і слабкості. Навіщо його взагалі створили... не знаю, правда, куди нас це приведе, але він це ключ... до чогось.

У дівчини від цього почала трохи поболювати голова. Вона, звісно, вважала, що краще було б просто вбити Едварда, як і інших вампірів, але, до цих пір, Нік її ні разу не підводив, тому вона вирішила довіритися йому. Єдине на що вона сподівається, що він не помилився стосовно цього вампіра.

- Давай зосередимося на завданні тоді, - сказала вона коротко, після чого випила жовту рідину з скляної колби. На смак вона була гіркувата.

- Гаразд. Прив’язую мотузку, - Ніколас дійсно пішов прив’язувати мотузку до найближчого дерева.

Вони у двох стояли біля невеликого, але достатньо широкого розлому, куди людина спокійно могла залізти. На перший погляд він був метрів вісім в глибину, але ймовірно, що там внизу був якийсь прохід, адже сліди вели сюди.