Шлях Ворона: Ворон серед Орлів

Хлопець сидів на лаві, тримаючи в руках тренувальний дерев’яний меч. Вже більше чотирьох років він важко тренувався кожного дня, саме для цього дня.

Дня, коли йому буде потрібно пройти випробування ордену, аби вступити в нього.

Одягнутий він був в комплект грубого шкіряного обладунку. В такий же, що і в ту жахливу ніч, але цього разу він не був завеликий для нього. Хоча Трейн і старався не повертатися до тієї ночі, але кожної ночі кошмари не давали йому забути.

До нього підійшов Морн. Одягнутий він був в звичайний одяг, лляну рубаху та штани, а його важке взуття розводило сильне ехо по дерев’яній підлозі. Він дивився на хлопця доброзичливо, хоча і суворо.

- Нервуєш? - звернувся старий мисливець до малого.

- Зовсім ні, - серйозно відповів той.

- А от я нервую. Адже сьогодні два мої учні зійдуться в показовому бою перед найголовнішою людиною всього ордену!

В іншій частині цієї зали був інший учень Морна і майбутній противник Трейна відповідно. Вони були однолітками, та тренувалися разом, тому малому Берану було відомо багато про свого противника, який вже сидів в повному комплекті тренувального спорядження і розминав руки.

До цього вони вже проходили інші випробування для вступу в орден, і обидва показали високу фізичну підготовку, тому Трейн дійсно не нервував. Він був абсолютно впевнений, що його візьмуть в орден, як колись взяли його батька. Піти по стопам батька давно було його мрією, але зараз це бажання перекривало будь-яке інше.

Тому він не програє.

Морн поплескав його по плечу, посміхнувся і жартівливо промовив:

- Піду, підбадьорю і твого противника. А то буде недобре, якщо він не дозволе тобі розкрити свій потенціал!

Учень навіть не посміхнувся. Він завжди був серйозним, мало говорив і проводив весь вільний час на самоті, тренуючись. Тому він і заслужив зневажливе прізвисько «Ворон» від інших, яке гарно прижилося. Однак його це не хвилювало, йому не було діла до якихось там прізвиськ.

Так само зараз, всі його думки були зайняті тим, аби потрапити в орден «Визволителі», щоб бути як його батько. Саме тому він вчився битися з його двома вигнутими мечами, які поки були досі заважкі для нього, тому зараз він міг битися лише з одним із них.

Але в тренувальному бою вони б все рівно билися тренувальними дерев’яними мечами.

Морн поплескав по плечу своєму іншому учню, і той натягнув шолом, сховавши вугільне волосся. Лише карі очі дивилися просто на свого суперника.

Пролунав сигнал, який свідчив, що настав час їхнього бою. Обидва бійці піднялися з лав, взявши з собою свої дерев’яні мечі, та попрямували до дверей. Але перед виходом їх зупинив їх спільний учитель:

- Трейн, Данііл, пам’ятайте! Бій показовий, але він багато що важить для вступу, - голос вчителя звучав дуже серйозно. — Тому покажіть найкраще, на що здатні, але не перестарайтеся. Ну все, вперед!

Хлопці вийшли до внутрішнього тренувального дворику штаб-квартири ордену «Визволителів». Це був не дуже великий дворик, де по краях були тренувальні манекени, на яких вже не одна сотня людей відточували удари. Оточений дворик був кам’яними стінами з великою кількістю вікон та невеличким ложе. Трейн не бачив, але чудово знав, що десь там сидить голова всього ордену, якого називали «Ру́птор Вінкуло́рум» і який буде спостерігати за боєм. На цій імпровізованій арені стояла лише одна людина, яка була тут в ролі секунданта та стежила за безпекою.

Це була жінка близько шістдесяти років. В неї було рясне сиве волосся, яке вона заплела в одну товсту косу. Праву частину її обличчя виділяв старий глибокий шрам на оці, а саме око було прикрите пов’язкою, що додавало їй якогось шарму. Одягнута вона була в легкий гамбезон, а в руках тримала трохи довший дерев’яний меч, ніж у хлопців.

- А вона досвідчений воїн, якщо змогла дожити до своїх років в рядах мисливців, - промайнуло в голові в хлопця.

Трейн та Данііл дійшли до старої воїтельниці, зупинилися і струнко стали. Воїтельниця коротко проінструктувала:

- Б’ємося не в повну силу. Лежачих не добиваємо. Здаватися не можна. Бій триває, поки я не дам сигнал зупинитися. Все зрозуміло?

- Так! — синхронно відповіли двоє.

- Тоді, розійдіться і почали!

Як два заведених механізми, обидва хлопці повернулися спина до спини і відійшли на п’ять кроків в різні сторони, після чого вони повернулися і підняли свої дерев’яні мечі.

Серце скажено калатало, а руки пітніли. Відчуття, що зараз вирішиться вся твоя доля не давало мислити холодно, але Трейн намагався відкинути ці думки подалі від себе.

Зараз в нього була лише одна ціль — перемогти суперника. І в його суперника також була така ж ціль. Данііл тримав свого меча у верхній позиції, уявним вістрям в сторону противника. Готовий до нападу.

Тому Беран молодший вирішив першим напасти, аби противник був вимушений захищатися. Він скористався своєю перевагою в швидкості, аби ривком наблизитися до противника і завдати йому удару знизу, просто в груди.

Однак, противник зміг заблокувати цю атаку своїм мечем і навіть спробувати контратакувати, що змусило хлопця відскочити в сторону. Противник Трейна був не простим однозначно і також тренувався з дитинства.