Серце, що б'ється: Чистилище

Едвард розплющив очі і вжахнувся. Він стояв серед тієї ж зали, що і секунду назад, але, швидко оглянувши себе, зрозумів, що на його тілі не було жодної рани і зараз він нагадував того самого аристократа, за якого любив себе видавати. Але одна річ залишилася незмінною.

Він був оточений натовпом своїх жертв, які дивилися просто на нього.

- Ні, ні. Невже... ви так і не відпустите мене? — крикнув з відчаєм в голосі вампір.

Натовп почав неспішно рухатися у бік Едварда і той приготувався до бою. Але коли той підняв руки, то відчув неймовірну важкість, ніби весь простір був заповнений якоюсь в’язкою субстанцією. Вампір спробував зробити ривок і вдарити найближчого воїна, але той навіть не поворухнувся від його удару.

Натовп накинувся на нього знову, а той навіть не зміг захиститися. Його знову рвали, кусали і били всім, чим можна було. Він кричав, помирати було надто боляче.

Але біль став ще нестерпніший, коли вампір в останнє закрив очі, а розплющив в тій самій залі знову. І знову оточений тим натовпом.

- Невже я в чистилищі і навічно буду змушений проживати це? — запитав в голос Едвард, але відповіді не отримав. Натовп знову ринувся на нього.

Вампір чудом застрибнув зі столу на люстру на стелі, а потім перестрибнув на наступну і на наступну. Він намагався дістатися до вікна. І ось, коли він вже дістався до нього і спробував вистрибнути в нього, він вдарився об скло, ніби то була кам’яна стіна.

- Виходу немає, - прошепотів у відчаї вампір, коли впав на підлогу, а натовп настиг його знову. І знову нестерпний біль і знову він розплющив очі в тій самій залі.

Ще декілька разів він спробував відбиватися, тікати, ховатися, навіть говорити з натовпом. Але все закінчувалося однаково, натовп діставався до нього, шматував і він знову опинявся в тій самій залі. Аристократ зрозумів, що він не в силах щось змінити, тому він спочатку перестав противитися натовпу. Потім він перестав з ними говорити і благати. І зрештою він навіть перестав кричати, коли його рвали на шматки, хоча біль усе одно був нестерпним.

Скільки минуло часу? Дні? Місяці? Роки? Чи існує ще Едвард? Чи є в цьому всьому сенс якийсь? Вампір не мав відповіді на ці питання.

І ось, під час ще одного пробудження в цій залі, Едвард просто опустився на коліна в очікуванні нових мук.

- Я вбив стількох людей через бажання помститися людям за те, що в мене відібрали... Це не повернуло мені сім’ю! - закричав Едвард усвідомивши це.

Натовп цього разу не рухався в сторону вампіра, але він чув кроки, які наближалися до нього. Ці кроки лунко віддавалися від кам’яної підлоги і розходилися відлунням по всій залі, але поглинутий біллю навіть не підняв голову, аби побачити хто наближається до нього.

Нарешті кроки зупинилися просто перед вампіром.

- Давай. Вбий мене... Я готовий померти, — щиро прошепотів Едвард.

- Усе ж таки совість у тобі є. Але ти хочеш отак просто, щоб все було? А як же спокута гріхів... І все те, що розповідають в храмах? — почув вампір знайомий голос.

Піднявши голову, побачив знайомого мисливця з котячими очима перед собою, але схожого на мумію з закривавленим обличчям.

- Ніколас Адельман, вірно? — Едвард перейшов на крик: — Це ти мене запер тут! Це ти винен! ДАЙ МЕНІ ОСТАТОЧНО ПОМЕРТИ. Я не спокутую свої гріхи ніколи... я лише хочу побачитися зі своєю сім’єю... хоча б в загробному світі.

- Мабуть, ти правий. Свої гріхи такий монстр, як ти, не в силах спокутати... Але, сподіваюся, що не помилився в тобі. Можливо, ти зможеш ще послужити хорошим справам перед безславною кінчиною, - голос Ніколаса дзвінко ударив в вухах.

- Що ти маєш на... — не встиг закінчити вампір, коли його перебив Нік.

- Але для цього... прокинься, - сказав він і вколов Едварду щось.

Вампір провалився у темряву, а в тілі він відчув неймовірну слабкість. Дуже повільно він відкрив свої набряклі очі і видихнув з полегшенням. Стеля над ним була не та, висока і склепінчаста, яку він пам’ятав з бального залу свого замку. Ця стеля була низькою, кам’яною, з темними плямами вологи в кутках. Перед ним була не та сама бальна зала, а зовсім інша кімната.

Він спробував зорієнтуватися і зрозумів, що сидить, а не лежить. Руки й ноги були прив’язані до важкого дерев’яного стільця мотузками, які, судячи з пекучого відчуття, були просякнуті якимось зіллям. Його шкіру пекло, незважаючи навіть на товсті бинти в які були загорнуті руки. Втім, зараз йому було байдуже до пут. Все його тіло боліло так, ніби хтось розібрав його на частини і зібрав назад не надто дбайливо.

Вампір спробував напружити руку, лише для того щоб перевірити, наскільки міцно тримає мотузка. Рука не зрушила з місця навіть на сантиметр, і він не міг зрозуміти чи це через пути, чи тому що сама рука просто не відмовлялася його слухати. Він спробував ще раз, вкладаючи більше сили, і відчув, як щось всередині грудей закололо, ніби рана під бинтами була готова розійтися знову при наступній спробі.

- Жалюгідно, - прошепотів він сам до себе, більше з люттю, ніж з болем.

За все своє життя Едвард не зміг згадати, щоб його тіло настільки його не слухалося. Навіть тоді, коли він вчився ліміту перетворення в те чудовисько. Навіть отруєний тією отрутою в лісі лише ослабило його, але зараз йому здавалося, що в нього забрали саму силу, залишивши лише жалюгідну оболонку.