Серце, що б'ється: Азарт

Темна місячна ніч. По густому темному лісі не поспішаючи йшов аристократ у довгому плащі з золотою вишивкою на ньому, а його довге темне волосся легенько розвівалося на вітерці, створюючи образ лева, що вийшов на полювання. Він не тримав ні факела, ні будь-якого іншого джерела світла, адже вони не були йому потрібні. Лише чисті мисливські інстинкти.

Зеро відправив його сюди, адже в цій частині лісу підозріло часто почали зникати вампіри. Це був глухий ліс, далекий від поселень людей і тим більше від будь-яких важливих для Зеро речей, тому Едвард взагалі не розумів, чому Зеро послав саме його сюди. З певних причин ця частина лісу була важлива для Володаря, проте з яких саме?

З кущів почувся шум і просто на вампіра вискочила якась постать. Хоча за поясом у нього був особливий меч, створений за його особистим замовленням, але він навіть не взявся за руків’я, оскільки знав хто це.

Постать впала на одне коліно перед ним і схилила голову. Це була дівчина вампірка, якій на вид було не більше 24 років. Очевидно, вона не належала до вищих вампірів, як і сам Едвард, але в ієрархії була в рази нижчою за нього і тому мала відповідний вигляд — її одяг був простий: шкіряний дублет та прості штани. На поясі в неї висіли два звичайних залізних кинджали.

Її зовнішність свідчила про те, що вона не так часто харчувалася людською кров’ю, адже вже почала деградувати і дичавіти. Її очі, ледь виднілися з-під її темного короткого волосся, круглі зіниці розширилися і вже займали значну частину райдужки, а тканини її обличчя потроху почали усихати. Її щоки сильно запали, а губи стали тонкими, через що її ікла вампіра здалися ще довшими. Ніс вже нагадував рило кажана, а вуха трішки загострилися.

Проте це були дрібниці, адже найгіршою була її шкіра. Без постійного підживлення людською кров’ю прекрасна, порцелянова шкіра вампірів руйнувалася, втрачала свій блиск, ставала сухою і схожою на сірий пергамент, а крізь шкіру починали проступати чорні або брудно-сині судинки. У цієї вампірки шкіра була ще блідою, але де-не-де були видні чорні судинки.

- Навіщо володар Зеро відправив зі мною цей непотріб, - подумав про себе Едвард.

Він завжди дивився зверхньо на таких вампірів. Йому було чудово відомо, що якщо вампір не буде пити людську кров, то він почне деградувати і дичавіти, як фізично, так і розумово. Деякі вампіри активно пили кров тварин, але це лише сповільнювало процес деградації і без людської крові всі рано чи пізно дичавіли до стану нерозумних чудовиськ, інколи навіть остаточно. І те, що ця вампірка була в такому стані, означало лише одне — вона не могла заслужити крові ділом чи в бою, а отже була слабкою і недостойною для існування.

- В-володарю, - почала вона хриплим, шиплячим голосом, - ми ссснайшли людину в лісссі! На вигляд чоловік мисссливець.

- Чудово, - крізь зуби процідив Едвард, навіть не намагаючись приховати свою неприязнь. Де він і де твій напарник?

- Мисссливець на поляні за пару десссятків метрів сссвідссси. Ссдаєтьссся він ссбирає траву. Ссслашш залишшивссся ссстежити сса ним.

- Відведи мене туди, - владним голосом сказав аристократ, а в голові у нього промайнуло питання, проте відповідь на нього вампірка точно не знала..

Едвард попрямував за нею, йдучи гордо і по-аристократичному, навіть по цьому лісі, ніби протиставляючи себе цій слабкій і нижчій потворі, яка крокувала попереду.

Вони йшли мовчки по лісі, навіть кроків не було чутно. Хоча вампірка і деградувала, але це досі була нічна хижачка. І ось, нарешті вони дісталися до місця, де дерев було значно менше. Між деревами ховався ще один вампір, який, очевидно, був напарником цієї. Його вигляд був ще більш диким, адже його хребет вигинався дугою, а шия витягнулася вперед. Шкіра в нього вже давно втратила минулу блідість і стала зовсім сірою з трупними плямами та проступаючими, чорними венами. Волосся в нього не було геть, тому його голова нагадувала лисий череп кажана з гострими вухами. Едварду навіть здалося, що він сліпий, настільки його витягнутий кажанячий ніс затуляв йому очі. І цей вампірський виродок уставився кудись на поляну, як голодна собака, чекаючи, коли їй дозволять взяти м’ясо.

Ця поляна була доволі широка і майже без дерев. По всій поляні цвіли дивні квіти, пелюстки яких переливалися місячним сяйвом. Однак, вампірів цей вигляд не зачарував, адже увагу привернула інша деталь. Квіти освітлювали постать у довгому плащі, яка зривала деякі квіти і засовувала в невеликий підсумок. Едвард прислухався і почув з цієї відстані серцебиття. Сумнівів бути не могло, це була людина.

- Що ця людина забула в такій глуші? — подумав про себе аристократ.

Він подав двом вампірам сигнал, аби ті напали, а сам одним швидким, безшумним стрибком забрався на дерево. Едвард хотів перевірити, чи ця людина взагалі гідна того, аби він бився з нею.

Два нижчі вампіри відреагували моментально, ніби вони лише чекали дозволу, щоб перейти до заслуженого обіду. В їх очах промайнув хижий блиск і вони, як дві тіні, вийшли на поляну і почали потроху скрадатися до людини ззаду.

- Жалюгідні тварюки, навіть на жалку людину нападають зі спини, - констатував про себе вампір з дерева.

Але здається мисливець досі їх не побачив і продовжив збирати свої квіти. Вампіри потроху скрадалися до своєї жертви і вже майже пройшли половину шляху. На якусь мить навіть здалося, що це буде геть не цікаво, але...