Розділ 15

 Вони утрьох зайшли до замку. Всередині панував морок, який здавалося був густіший, ніж ніч над містом. Лише кілька свічок і факелів слабо тліли, кидаючи довгі, тремтячі тіні на мармурові стіни. Повітря було важким, просякнутим запахом крові, заліза й чогось тваринного, дикого. На підлозі лежали мертві тіла лордів — у калюжах власної крові, з розірваними грудьми, роздертими горлами. Сліди пазурів на стінах були глибокими, ніби хтось спеціально залишив їх як підпис.

Двері за ними зачинилися.

— Ну нарешті, — пролунав голос Бейна, але він звучав не згори чи спереду, а наче з якоїсь безодні, з глибини самого каменю. Менше людський, більше звірячий, низький, з хрипом і бульканням, ніби слова виривались крізь повну крові пащу. — Я трохи розчарований. Гадав, ви прийдете швидше.

Самого Бейна не було видно. Тільки його голос і відчуття, що він скрізь.

— Чув, люди зібралися біля храму. Моляться своїй богині, — продовжив він, і в голосі пролунала глузлива насмішка. — Дурні. Якби вони знали, хто насправді керує їхнім світом…

Либідь обережно йшла вперед з мечем напоготові.

— Ти теж помолися перед своєю смертю, — відповіла вона загрозливо.

Голос Бейна пролунав уже з сусідньої зали ближче, наче він рухався паралельно разом із ними.

— Ха-ха… Навіщо молитися, коли я розмовляю зі справжнім богом і виконую його волю?

Він зробив паузу і раптом голос став глибшим, наче звірячий рик.

— Я бачив його. Там у Темному Лісі. Він дав мені сили. В його ім’я я нищив цілі ельфійські поселення… Ха-ха… навіть після стількох років я досі відчуваю присмак ельфійської крові у роті.

Морган і Велеслав переглянулись.

— Якби ж я тоді знав… що ці двоє створять такі проблеми — голос Бейна став майже шепотом, але від цього ще моторошнішим. — Одразу б розірвав щеня Вульфхартів і ельфійського виродка на шматки. Але людяність і старі звички мені іноді заважають.

Морган різко відчинив двері до сусідньої зали темрява там була ще густішою.

— Ти все спланував. З самого початку, — сказав він, голос тремтів від люті. — Організовані напади звіролюдів, відступ, загроза, Рада Лордів… зібрати всіх лідерів в одному місці й нанести удар, а далі повний хаос.

Голос Бейна у відповідь пролунав уже зовсім близько ніби він стояв за спиною.

— Так. Я навіть прискорив смерть короля.

Голос його все більше ставав не людським рик, хрип, булькання.

— У мене було два варіанти. Обидва безпрограшні. Або я король… або я знищу всіх лордів. А потім… — він зробив паузу, ніби насолоджуючись. Заговорив звичайним людським голосом, як раніше — Жителі Крайни, усі лорди вбиті, з болем у серці я беру на себе ношу короля.

Він розсміявся низько, гортанно.

— Але я радий, що вибрали другий варіант…

Морган, Велеслав і Либідь зайшли до тронної зали.

І тут, зі стелі, стрибнувши з темряви, за кілька метрів від них приземлився Ватажок. Його зелена луска блищала в світлі факелів, бурштинові очі палали, один чорний рог , а другий зламаний. Він проричав, паща розтягнулася в жахливій посмішці:

— …у якому я розірву вас на шматки.

Ватажок чи те, що колись було Бейном, повільно підвівся на повний зріст. 

Ватажок заревів.

— Розходимося, атакуємо його з усіх сторін! — вигукнув Морган.

Либідь блискавично прошмигнула під масивною лапою, якою Ватажок намагався її розчавити. Вона вже була збоку, меч піднятий для удару в ребра, але потвора, навіть не дивлячись, хльоснув важким хвостом, як батогом. Либідь встигла відскочити назад, відкотилася по підлозі, щоб не бути розчавленою об колону. Камінь на підлозі тріснув від удару звіролюда, уламки полетіли в боки.

Ватажок рвонув уперед — швидкість його масивного тіла була нереальною для такої туші. Морган ледь встиг підставити меч. Ударом хлопця відкинуло на кілька метрів, він вдарився спиною об стіну. Але хлопець не випустив меча.

Велеслав діяв миттєво: кинджал блиснув у повітрі й застряг у плечі Ватажка, глибоко по руків’я. Ельф не чекав реакції, а одразу вдарив блискавкою прямо по кинджалу. Срібний розряд вдарив у метал, пройшов крізь рану — запах паленого м’яса змішався з запахом крові. Ватажок заревів від болю, витягнув кинджал із плеча й відкинув його в бік. Рана диміла, опалена, чорна, але потвора тільки мотнула головою і перейшла в наступ на ельфа.

Морган вже підвівся, хлопець трохи розбігся й усією вагою врізався у Ватажка збоку. Удар вийшов сильним, що потвора похитнулася, лапи заскрипіли по підлозі. Але в ту ж мить вона встигла відбити атаку Либідь, яка вже була збоку й намагалася встромити меча в бік. Хвіст знову хльоснув і Либідь відлетіла від удару, але відразу скочила на ноги, хоч і скривилася від болю в ребрах.

Ватажок відстрибнув від наступної блискавки Велеслава. Потвора важко приземлилася біля трону розтріскавши мармурову підлогу.

— Або я… або ніхто! — прогарчав він.

Він схопив масивний трон обома лапами. Метал і дерево затріщали під кігтями і жбурнув його в Моргана з такою силою, що повітря засвистіло.

Велеслав зреагував миттєво... надшвидкий рух. Він відштовхнув Моргана вбік, підставивши себе під удар. Трон вдарив ельфа в груди й відкинув його на кілька метрів. Удар був настільки сильним, що Морган побачив, як з носа й рота Велеслава бризнула кров. Ельф упав на спину, кинджал випав із руки, тіло завмерло.

Ватажок задоволено загорчав тріумфально, паща розтягнулася в жахливій посмішці. Він рвонув уперед, щоб добити ельфа одним ударом.

— Ні! — з жахом вирвався крик з грудей Моргана.

Він стиснув руків’я меча так, що кісточки побіліли, і кинувся напереріз Ватажку. Не думаючи, не рахуючи сил, тільки з однією думкою: не дати йому вбити Велеслава.

Либідь крикнула щось услід, але Морган уже не чув, його світ звузився до одного: Ватажок і нерухоме тіло друга на підлозі.