Розділ 12

Велеслав стояв нерухомо, опустивши голову, його дихання було важке й уривчасте. Біль у ребрах пульсував з кожним вдихом, але він тримався. Кинджал міцно тримав у руці, погляд прикутий до землі. Морган, опираючись на меч, ледве підвівся — кров текла з кутика рота, плече горіло. Він недовірливо подивився на Відьму.

 Ма́нара стояла спокійно, посох у руці, фіолетовий дим клубочився біля ніг. Повітря навколо неї здавалося стало холоднішим.

— Більше трьох років... ігор у хованки, — її голос був тихий, але пронизував, ніби лезом — І врешті ти знову скористався даром. Заради чого? Цього?!

Вона вказала посохом на Морган. Жест повільний, зневажливий, ніби тицьнула в сміття.

Велеслав подивився їй прямо в очі.

— Він мій друг.

Ма́нара іронічно розсміялася 

— Друг?! — її сміх лунав, ніби з глибини прірви. — Люди... зрадливі... брехливі... егоїстичні створіння, повні жадібності й бруду. А ти для нього... лише забавка. Рідкісна іграшка, яку він викине, коли набридне.

Морган сплюнув кров і огризнувся, голос хриплий від болю й люті:

— Мабуть, ти себе зі мною сплутала.

Ма́нара навіть не глянула на нього, погляд її залишався прикутий до Велеслава, наче Морган був порожнім місцем.

— Немає часу на дитячі ігри, Велеславе, — сказала вона ніби наказувала. — Ти йдеш зі мною. Продовжиш навчання. Негайно...

— Я нікуди не піду, — не відводячи погляду від Ма́нари відповів ельф.

Ма́нара тяжко зітхнула, ніби втомлена мати перед неслухняною дитиною.

— Хіба я питала твоє бажання? У тебе завдання важливіше за чергові політичні ігри й війни людей. Те, що наближається, знищить усе. І твого... друга... також.

Вона вимовила "друга" з такою зневагою, ніби це була лайка.

— Ти ж відчуваєш, як він набирає сили. Готується. Ці звіролюди — лише розвідники перед головним ударом. Часу залишилося небагато...

Велеслав болісно подивився на Моргана.

— Я піду з тобою...

Ма́нара ледь кивнула — ніби чекала цього, кутики губ смикнулися в тріумфі.

— Чудово...

— ...коли допоможу їм, — продовжив Велеслав, не відводячи погляду від Моргана. — Я обіцяю: прийду одразу ж, коли допоможу їм. Я завершу навчання. І виконаю те, для чого ти мене готувала. Не буду тікати.

Ма́нара уважно дивилась на нього — секунди тягнулися, повітря ніби загусло. Потім перевела погляд на Моргана — холодний, оцінюючий, ніби зважувала, чи вартий він цієї затримки.

— Добре. Хай буде так, — сказала вона нарешті — Але пам’ятай: договір зі мною є непорушний.

Вона ступила крок назад. Тіло її знову огорнув чорно-фіолетовий туман,крила розкрилися, пір’я зашелестіло. Істота напівптах напівдракон, злетіла в нічне небо, зникнувши серед хмар з пронизливим криком, що лунав, ніби пророцтво.

Як тільки Ма́нара зникла в нічному небі, Велеслав важко видохнув. Він похитнувся, тримаючись за ребра рукою, і повільно сповз спиною по стіні зруйнованої хати. Біль пронизував наскрізь, але він тримав кинджал у слабкій руці, а очі заплющив на мить.

Шкутильгаючи, спираючись на меч, як на милицю, Морган підійшов до нього й став поруч — теж притулився до стіни. Кров на губах, плече в ранах, але вони живі.

Вони стояли мовчки хвилину, тільки важке дихання й далекий гомін битви, що стихала.

— Гарно ти його блискавками підсмажив, — нарешті сказав Морган тихо, з ледь помітною усмішкою.

Велеслав слабо посміхнувся кутиками губ.

— Ма́нара... вона...— він трохи помовчав, дивлячись у темряву. — Вона права. Я маю піти. Завершити навчання.

Потім повернув голову до Моргана 

— Морган... не кажи Луні. Вона засмутиться. Почне плакати. Не хочу запам’ятовувати її такою.

Морган промовчав — тільки кивнув ледь помітно. У горлі стиснуло.

Раптом пролунав швидкий стукіт чобіт.

— Ось ви де! — підбігла Либідь, обличчя бліде від тривоги. — Я вже боялася, що вас розірвав Ватажок.

Вона зупинилася, оглянула їх подряпаних, закривавлених, але живих.

— Звіролюди відступили. Ви бачили цю істоту з крилами?

— Ближче, ніж хотілося, — відповів Морган хрипко.

— Ти дивись, живі! — усміхаючись, підійшов Оцелот. — Тільки вигляд, наче на вас впала скеля.

Либідь подивилася на контрабандиста 

— Багато втрат, але ми перемогли. Можеш забирати свої речі чи залишати тут. Як хочеш. Ми іноді закриватимемо очі на ваші справи. Але... пам’ятай: всьому є межа. Не нахабній.

Оцелот хитро посміхнувся, вклонився театрально.

— Як скажете, пані майбутня королево.

Він розвернувся й пішов до своїх людей. 

Либідь повернулася до Моргана й Велеслава.

— Час повертатися в місто.

                              *****

  Нарешті вони повернулися до Хорта під вдячні вигуки жителів. Люди вибігали на вулиці, махали руками, кричали "Герої!", "Дякуємо!". Дехто навіть кидав квіти під копита коней. Селище врятоване, звіролюди відступили, для міста це була перемога.

Луна одразу вибігла з замку, щойно побачила їх у воротах, кинулася до брата й міцно обняла, мало не збивши з ніг. Потім до Велеслава, ледь стримуючи сльози радості.

— Я так хвилювалася! — шепотіла вона.

Крон допоміг хлопцям обробити рани. Бинти, мазі з різким запахом трав.

Морган був весь у думках. Слова Аргона крутилися в голові: "Через два тижні — до столиці, на Раду Лордів".

"Два тижні. Так мало часу", — думав він, майже не чуючи, що йому кажуть.

Луна бігала то до Моргана, то до Велеслава щось шепотіла, хихикала, від чого ельф здивовано дивився на неї. Врешті Морган, знесилений, повернувся до своєї кімнати й упав у ліжко міцно заснув.

  Прокинувся Морган від відчуття, що хтось дихає йому в обличчя.

Відкривши очі він мало не підскочив: Велеслав нахилився над ним, дивлячись пильно своїми різнокольоровими очима, так серйозно, як вчений над експериментом.