Розділ 10

   Віз із важким скрипом зупинився перед старою таверною «П'яний гусак» — похмурою будівлею з потемнілого дерева, де дах провисав, а вивіска хиталася на одному ланцюгу. Зсередини долинали грубі голоси, сміх і дзвін кухлів. Селище було маленьким, брудним, саме таким, де ховаються ті, хто не хоче, щоб їх знайшли: низькі хати, калюжі на дорозі, собаки, що гавкали на чужих.

Морган зіскочив з возу першим, намагаючись виглядати грубим і байдужим, але серце його калатало так, що, здавалося, чути на весь двір. Він кинув швидкий погляд на Велеслава, той сидів на возі серед ящиків з трофеями, руки в удаваних кайданах . Платинове волосся частково прикривало обличчя, очі опущені. Спокійний. Надто спокійний. І це лякало Моргана більше, ніж будь-який крик.

Крон був у розкішному, але трохи потертім камзолі, з важким золотим ланцюгом на шиї. Старий зіскочив з козел з гідністю справжнього багатого работоргівця. Він вже ввійшов у роль: голос гучний, грубий, постава панська.

— Давай ворушись, ледащо! — гаркнув він на Моргана, тицяючи пальцем. — І дай води ельфові, але дивись, щоб не вкусив! Якщо пошкодить свої зуби об твої кістляві руки сам будеш битий, доки не навчишся тримати товар у належному стані!

Кассандра, що сиділа верхи на коні позаду воза, ледь помітно посміхнулася кутиком губ. Вона була в простому шкіряному обладунку найманця, меч на поясі, волосся руде зібране під капюшон. Але навіть у цьому вбранні виглядала небезпечною.

Слово «ельф» подіяло миттю. З таверни повиходили люди: спочатку двоє-троє, потім більше. Очі в усіх заблищали цікавістю й жадобою. Хтось шепотів: «Живий ельф?», «Скільки ж за нього дадуть?».

Морган, набрав води в дерев’яний ковш і підійшов до Велеслава. Той підняв голову, його різнокольорові очі зустрілися з поглядом Моргана на мить. У темних очах Моргана читались слова, які він не міг сказати вголос: «Вибач», «Якщо щось, то я тебе витягну».

Велеслав повільно нахилився до ковша й отпив. Аж Крон раптом ляснув Моргана по потилиці (ледь, удавано, але голосно), ковш хитнувся, вода хлюпнула на землю.

— Хутко, дурню! — гаркнув Крон. — Не розливай, як останній ідіот!

Морган потер потилицю, бурмочучи крізь зуби: «Не перегравайте...», але голосно відповів:

— Так, пане...

Крон кивнув Кассандрі.

— Ми до таверни. А ти, — він тицьнув пальцем у Моргана, — охороняй віз. Головою відповідаєш! 

Він розвернувся й рушив до дверей таверни, крок упевнений, ніби тут його дім. Кассандра спішилася й пішла слідом , як охоронець, що не відходить від свого пана.

Морган залишився біля воза один, та серед допитливих поглядів місцевих, що все ближче підходили. Він сів на козли, намагаючись виглядати байдужим, але рука його лежала біля ящика, де був захований меч.

З таверни вже долинув гучний голос Крона:

— Ей, господарю! Найкращого вина !

Двері зачинилися. Гра почалася.

 Крон зробив кілька великих ковтків вина, витер губи рукавом камзола й нахилився над стійкою, дивлячись прямо в очі господареві — товстому чоловікові з рудими вусами й настороженим поглядом.

— Чув я, — сказав він низьким, впевненим голосом, — що в вашому тихому селищі є людина, яка може переправляти через охорону столиці... речі... коштовні, але не зовсім законні. Звуть його, кажуть, Оцелот.

Господар нервово всміхнувся, розводячи руками.

— Та що ви, пане! У нас тут мирне життя. Корів пасемо, картоплю садимо й копаємо. Ніяких Оцелотів ми не знаємо.

Крон повільно кивнув, ніби приймаючи відповідь, а потім ледь помітно махнув рукою Кассандрі.

Рух був блискавичний. Кассандра одним кроком опинилася біля господаря, її кулак врізався йому в ніс із сухим хрустом. Кров бризнула на стійку. Не встиг той і крикнути, як вона схопила його за волосся й грубо притисла обличчям до дерев’яної поверхні.

Зал завмер. Кухлі зупинилися на півдорозі до губ, розмови обірвалися.

Крон спокійно дістав із важкого гаманця блискучу золоту монету й поклав її перед розчавленим, закривавленим обличчям господаря.

— Ось як ми зробимо, — сказав він тихо, але так, щоб чули всі. Голос його був холодний, як сталь. — По-доброму: ти береш монету й кажеш, де знайти Оцелота. По-поганому: ми витягуємо з тебе правду повільно й боляче. Бо в мене замовлення. Від самого лорда Бейна. Справжній ельф. І справжні ельфійські артефакти. А я, друже, свої замовлення завжди виконую.

Господар хрипів, намагаючись щось промовити, але не встиг.

— Пане! Пане, не треба! — раптом пролунав хрипкий голос із кутка.

До них, хитаючись, підбіг чоловік у брудному, заношеному одязі. Обличчя в щетині, очі червоні, хитрі, а коли він відкрив рот, у повітря вдарив різкий запах перегару .

— Я знаю! Я знаю, де той Оцелот! — швидко затараторив він, жадібно дивлячись на монету. — Не чіпайте господаря, він справді ні при чому...

Крон повільно повернув голову. Кассандра все ще тримала жертву, але погляд її був на Кроні — чекала сигналу.

Крон усміхнувся кутиком губ і підсунув монету ближче до пияка.

Той миттю схопив її брудними пальцями й сховав у кишеню.

— Їдьте за мною, пане, — прошепотів він, озираючись. — Я покажу. Тихо й швидко. Оцелот не любить, коли до нього приходять із галасом.

Крон кивнув Кассандрі. Та відпустила господаря, той сповз за стійку, тримаючись за ніс і тихо стогнучи.

Крон кинув ще одну монету на стійку.

— За вино. 

Потім розвернувся й рушив до виходу. Кассандра слідом за ним, як тінь, тримаючи руку на мечі.

                                      *****

 Віз повільно котився брудною, роз'їждженою дорогою, хитаючись на кожній вибоїні. Пияк ішов попереду, хитаючись не менше за віз, час від часу озираючись із хитрою посмішкою. Ніч була холодною, місяць ховався за хмарами, і лише слабке світло смолоскипів попереду вказувало шлях.

Нарешті вони виїхали на невелику галявину. Посеред неї стояла стара, похила велика хатина, а навколо — розбитий табір: кілька наметів, вогнища, що тліли, і п'ятеро озброєних людей, які одразу взялися за зброю, побачивши чужих.