Розділ 7

Ніч оповила ліс густим мороком, ніби хтось розлив чорнило по небу. Коні йшли кроком, обережно обминаючи корені й купи листя, що хрустіли під копитами. Кассандра їхала попереду, її руда коса ховалася під каптуром, а одна рука завжди лежала на руків'ї меча. Морган з Велеславом на одному коні, Луна з Кассандрою — на іншому. Дівчинка притулилася до спини войовниці, намагаючись не тремтіти від холоду й страху.

Хоч це і не був не той жахливий Темний Ліс, де за легендами, дерева шепотіли заклинання, а просто густий бір на кордоні земель Вульфхартів. Але й тут вистачало небезпек: вовки, ведмеді, а головне — розбійники, що ховалися в хащах і чекали необережних мандрівників. Кассандра знала ці стежки напам'ять, але серце її не заспокоювалося. Найгірше — не звірі й не бандити. Бейн не відпустить спадкоємця так просто. Питання тільки в тому, скільки часу фори в них є.

Коли місяць піднявся вище, Кассандра сповільнила коня й повернулася до Моргана. Голос її був тихим.

— Леді Еліс готувала це давно, — сказала вона. — Таємний хід, коні схованка в лісі. Вона знала, що Бейн прийде. Але ви з Луною мали залишатися в маєтку до останнього. Якби ви зникли раніше, Бейн дізнався б завчасно це від шпигунів і підготував би пастку. А так... втеча стала для нього несподіванкою.

Морган кивнув, стиснувши поводи сильніше. Очі його були темними в місячному світлі, повними болю, що він ховав глибоко. Він мав бути сильним заради Луни. Дівчинка час від часу, схлипувала тихо, витираючи сльози рукавом, але намагалася триматися. 

 "Я не плачу", — шепотіла вона собі, але вологі очі видавали.

 Велеслав сидів позаду Моргана, тримаючись за його пояс обережно, щоб не тиснути. Він майже не ворушився, ельфійська спритність дозволяла тримати рівновагу без зусиль. Думки Моргана були далеко: в маєтку, що горів за спиною, в криках, що ще лунали в вухах.

Вони їхали майже всю нічь і цілий день змінюючи напрямок, щоб заплутати сліди. Сонце вже сідало, коли Кассандра нарешті зупинила коня біля старої хижі — напівзруйнованої, зарослої мохом, захованої в гущавині.

— Тут, — коротко сказала вона. —Наша схованка та ночівля. 

Вони спешилися. Коні хропли стомлено.Кассандра одразу взялася за них: прив'язала до дерева, нагодувала зерном із торбин, напоїла з струмка неподалік. Морган допоміг Луні, дівчинка ледь трималася на ногах, очі червоні від сліз і втоми.

У хижі був сирий холод, що проникав крізь щілини в стінах. Пил і павутина, але Велеслав одразу помітив: все підготовлено. На столі — хліб, сир, сушене м'ясо, глечики з водою. У кутку купа теплих ковдр, чистих і сухих. Хтось , мабуть Крон, подбав заздалегідь.

Кассандра оглянула хижу, перевірила двері й вікна.

— Вогнища не розпалюємо, — наказала вона тихо. — Дим видно за милю. Якщо вояки Бейна близько це видасть нас.

Луна кивнула, притулившись до брата. Ліжко в хижі було одне, старе, скрипуче, але з чистою постіллю. З мовчазної згоди вирішили: на ньому спатиме Луна. Дівчинка лягла, загорнувшись у ковдру, і майже одразу заснула. Втома взяла гору над сльозами.

Морган і Велеслав постелили ковдри в кілька шарів на підлозі, щоб не мерзнути від холодної землі. Морган ліг ближче до дверей, на випадок небезпеки. Велеслав — поруч.

Кассандра сіла на стільці біля вікна з мечем на колінах. Вона чергуватиме всю ніч. Очі її вдивлялися в темряву лісу, вуха ловили кожен шурхіт.

— Спіть, — тихо сказала вона. — Завтра ще день шляху. До Хачбея. Там чекає Крон.

Морган кивнув, але сон не йшов. Він лежав, дивлячись у стелю, думки крутилися вихором: тітка Еліс — чи жива вона? Чи змогла затримати Бейна? Луна знову схлипнула уві сні.

Тиша опустилася на хижу. Зовні шелестів вітер у листі, десь далеко вила лисиця. Кассандра не ворухнулася — вартовала.

Може, хоч трохи їм вдасться відпочити. Перед новим днем. Перед новою втечею.

Попереду портове місто— Хачбей. І Крон із планом. Але поки що — тільки ніч у лісі. І надія, що переслідувачі не наздоженуть. Ще ні.

 Морган прокинувся. Сон був уривчастий, неспокійний. Хлопець поспав він годину-дві, не більше. Кассандра досі сиділа біля вікна, нерухома, як статуя, тільки очі її блищали в темряві.

Велеслав теж не спав. Морган бачив, як відбивається слабке місячне світло в його різнокольорових очах. Він тихо підсунвся ближче, ковдра зашурхотіла по підлозі.

— Тітка Еліс завжди казала, що я маю бути сильним. Розважливим. Відкинути все дитяче, — прошепотів Морган, дивлячись у стелю. — Що світ політики й інтриг безжалісний. Варто показати слабкість і ворог одразу прийде. І... тепер здається, що вона мала рацію. У всьому цьому.

Він трохи помовчав, ковтнув.

— Я ніколи не хотів цього. Цих званих вечерь, де мусиш посміхатися навіть негідникам. Стільки брехні, цинізму, лицемірства... Луна права. Я просто хотів друга. Справжнього. А не такого, що тобі в обличчя усміхається, а за спиною ніж готує.

 Велеслав повільно повернув голову й подивився на нього уважно.

Морган зітхнув, ніби скидав з плечей важкий тягар.

— Коли я тебе побачив на ринку... так, я хотів допомогти. Але був ще один момент — егоїстичний. Думав: от у мене з’явиться друг. Хтось свій. Але ж так друзів не заводять. Не через борг. Не тому, що хтось вважає себе винним. Розумієш? Я просто... хочу сказати: ти мені друг. І ти мені нічого не винен. Ось. Фух... нарешті сказав.

Велеслав мовчав кілька секунд, ніби підбирав слова.

— Це було... чесно, — нарешті відповів він тихо. — Але я давно це зрозумів. І якщо тебе це заспокоїть — мене не гризе відчуття боргу. Я навіть планував втекти.

— Але не втік, — усміхнувся Морган кутиком губ.

Хвилина тиші. Тільки далекий вітер у листі.

— Ма́нара, — раптом сказав Велеслав. — Ви її називаєте Відьмою Темного Лісу. У неї багато імен, але сама вона — Ма́нара. Окрім неї, у мене нікого не було. Виховувала, вчила. Постійно говорила про моє призначення. Про Колесо Долі. Про природу людей, міфічних істот, про сили Вищих — тих, кого ви називаєте богами. Від багатьох її слів кров стигла в жилах, а ночами снилися жахи.