Розділ 6

Гострий слух Велеслава вловив перші звуки раніше за всіх — крики внизу, лязг заліза, глухі удари, стогін. Битва вже почалася. Не в таборі , а у маєтку. Стіни тремтіли від кроків і ударів.

Морган уже дістав меча, його рука не тремтіла, очі горіли холодним вогнем впевненості. Він кивнув Велеславу. Вони рушили до дверей.

Щойно підійшли, як двері розчинилися з силою, ніби їх виламали ударом ноги.

На порозі були два воїни Бейна: чорні обладунки в крові, мечі наголо, очі повні жадоби вбивства.

— Вбити Вульф... — почав один, піднімаючи меч.

Велеслав не дав договорити.

Рух був блискавичний, точний, як у мисливця на звіра. Ніж для хліба блиснув у повітрі. Удар по незахищеній обладункам шиї — чистий та смертельний. Кров бризнула фонтаном, воїн захрипів і повалився, хапаючись за горло. Другий воїн заревів і кинувся на Велеслава, його меч замахнувся для рубаного удару.

Але Морган був швидшим. Його меч увійшов точно на згибі руки. Спочатку відсік руку по лікоть, а потім — другий удар, у груди. Воїн упав вже мертвим. 

Секунди тиші. Тільки важке дихання й краплі крові на підлозі. Хлопці вибігли у коридор до кімнати Луни. Двері у її кімнату були вибиті. На підлозі лежав труп воїна Бейна, горло перерізане, кров розтікалася калюжею. Луни не було.

Морган на мить завмер — серце стиснулося.

— Вона напевно з Кассандрою, — тихо сказав Велеслав. — Ідемо до ходу.

Вони побігли коридорами, сходами вниз, минаючи крики й лязг у головній залі.

На півдорозі у темному проході біля стайні назустріч вийшла Кассандра.

Вона була вся в крові: обличчя, руки, одяг, зброя. Але кров була не її. 

— Все почалося раніше, ніж очікувалося, — сказала вона хрипко з важким диханням — Еліс затримує Бейна в кабінеті. Але довго не протримається. Треба тікати. Зараз!

Велеслав стиснув ніж міцніше.

Вони побігли до гобелена, до того самого таємного ходу.

За спиною чутно: крики, лязг , звуки битви.

Вони бігли коридором. навколо кров на підлозі, трупи слуг, охорони маєтку і воїнів Бейна. Нарешті вони побачили гобелен у бічному коридорі. Кассандра відсмикнула його. За ним були вузький коридор та двері, приховані в стіні. Перед дверима були чотири вартові маєтку. Ті самі, що на званій вечері відмовилися виконувати наказ Еліс: схопити Моргана й Велеслава. Вони трималися хоч і поранені, кров на обладунках, один тримався за стіну, інший з перевязаною рукою. Мечі в руках були напоготові. Вони стримували прохід, це був останній бар’єр.

— Ви... — прошепотів Морган.

Капітан той самий, з сивими скронями,кивнув. Його обличчя було бліде від втрати крові.

— Ідіть, пане. Ми затримаємо.

Морган подивився на них очима повними болю та вдячності.

— Дякую, — сказав він, голос надірваний. 

Кассандра відчинила двері — вузький прохід униз, у підземелля. Вони спустилися швидко у низ, в темряву, освітлену тільки смолоскипом Кассандри. У секретному вході, вузькому тунелі під стайнею, їх чекала Луна. Вона сиділа на камені, обличчя мокре від сліз, очі червоні. Коли побачила свого брата та Велеслава, Кассандру, то дівчина схлипнула й кинулася до Моргана. Обійняла щосили, її руки тремтіли, а її обличчя притулилося до його грудей.

— Я вже боялась ...що ви не прийдете... — прошепотіла вона крізь сльози.

Морган обійняв її так міцно, ніби боявся відпустити і втратити.

— Тихо, маленька. Ми тут. Все буде добре.

Він гладив її по волоссю.

Луна відпустила брата, а потім підійшла до Велеславаьі обійняла його так само міцно, притулившись щокою до грудей.

Велеслав завмер на мить. Він не очікував такого від Луни. Руки його піднялися тобережно, і легенько поклав їх на її плечі. Луна нарешті відсторонилася. Її очі були повні сліз.

Вони вийшли з тунелю у ліс, територією маєтку. Їх чекали два коні. 

Велеслав ніяково подивився на коней. 

— Я не вмію їздити верхи, — сказав він тихо.

Кассандра кивнула , ніби чекала цього.

— Здогадувалася. Я з Луною. Ви з Морганом. Ці коні витримають двох підлітків. 

Морган сів першим та простягнув руку ельфу. Велеслав схопився за неї та сів у позаду.

Кассандра з Луною сіли на другого коня.

Вони рушили у темряву лісу.

За спиною все ще було чутно крики та звуки битви, а попереду лише невідомість.

                                             ******

Бейн стояв у захопленій залі Вульфхартів. Камін палав яскраво, але його тепло не доходило до лорда. Він тримав у руці келих із вином, проте не пив. Його хижі очі чорні й бездонні вдивлялися у полум’я і ніби на мить ставши бурштинового кольору.

До зали увійшов капітан — блідий, із низько опущеною головою.

— Лорде... вони втекли. Хлопець, дівчина та ельф. Скористалися таємним ходом. Ми знайшли прохід, але... вже запізно.

Бейн не повернувся одразу. Лише його пальці стиснули келих так сильно, що скло тріснуло. Вино потекло по руці.

— Втекли... — прошепотів він голосом та повільно розвернувся, ніби насолоджуючись моментом, коли страхом капітана. Хижа, нелюдська посмішка скривила його вуста. — Ти мав стежити за кожним ходом. За кожним вікном.

Капітан упав на коліна:

— Лорде, ми...

Бейн повільно оголив меч, смакуючи кожен звук сталі, що виходила з піхов.

— Ти розчарував мене.

Удар не був швидким. Бейн бив навмисне повільно. Меч увійшов у плече капітана не смертельно, лише щоб той закричав від болю. Потім другий удар, у стегно. Третій у груди. Кров капітана бризнула на дорогі килими. Поки капітан корчився, хапаючи ротом повітря, Бейн завдав смертельний удар точно в горло. Повільно та нещадно. Очі капітана заскліли.

Бейн витер меч об плащ убитого і підвівся.

— Приберіть це, — наказав він іншим своїм войнам, що стояли в дверях, заціпенілі від жаху.