Розділ 5

День приїзду Бейна був ясним, але холодним весняний вітер з півночі ніс запах зими, яка ще досі не хотіла відпускати.

Колона з’явилася на горизонті опівдні: чорні прапори з ведмедем майоріли над сотнями вершників, піхоти, возами з облоговим знаряддям. Це була армія. Показова міць і сила.

Еліс стояла на головному подвір’ї у темній сукні з родинним гербом та з певненим поглядом. Поруч з нею Морган і Луна, яка трималася за руку брата. Кассандра з десятком вартових, зі зброєю напоготов. Велеслав стояв трохи позаду Моргана, звісно ризиковано показувати ельфа, але Еліс вирішила: краще, щоб Бейн побачив його одразу, а не почав допитувати про надбання її племінника. Еліс була впевнена, що Бейн вже знав про ельфа.

« Йому потрібен привід. Вбити претендента на трон без причини — значить дати іншим лордам підставу об’єднатися проти нього. Громадянська війна це те, чого він боїться найбільше» — розмірковувала Еліс.

Бейн заїхів у двір перший, наче пан. Його лиса голова нагадувала відполірований камінь фортеці. Шрами, що розсікали обличчя, це не просто були мітки минулих битв, а ієрогліфи виживання. Погляд його очей, наче в хижого звіра, пронизував наскрізь, вишукуючи слабкість у кожному, хто наважиться підняти голову. А тонка лінія бороди лише підкреслювала жорсткий вигин вуст, застиглих у напівусмішці — не радості, а передчуття тріумфу над переможеним ворогом.

Він у формально, але з насмішкою вклонився Еліс.

— Леді Еліс, ваша гостинність, як завжди, легендарна. Ми лише на ніч-дві. Звіролюди в сусідньому місті стали зухвалими. Моя допомога це для блага всіх нас.

Еліс відповіла посмішкою — такою ж фальшивою, як і у гостя.

— Ми раді прийняти вас, лорде Бейне. Наші конюшні, зали й столи до ваших послуг.

Солдати Бейна тим часом розбивали табір навколо маєтку: намети, вогнища, вартові по периметру.

«Це Не гості. Це Облога.

Він Бреше. Він тут по Моргана. Часу меньше ніж я гадала. Максимум до опівночі» — коли розмова скінчилася, Еліс вийшла у двір проводжати капітанів до їхніх кімнат.

Кассандра стояла біля воріт, чекаючи наказів. Еліс пройшла повз неї й раптом різко, голосно, щоб усі чули, гримнула:

— Кассандро! Замість вештатися тут, іди займися справами! Коні не чищені, зброя не перевірена! Чому ти стоїш, як статуя?!

Кассандра не моргнула. Вона знала, що це був умовний сигнал.

— Так, леді, — коротко відповіла вона й пішла.

Еліс повернулася до Велеслава, той стояв осторонь, біля Моргана.

Вона підійшла ближче, ніби випадково, і тихо, майже губами, прошепотіла йому на вухо:

— Не дай Моргану зробити сьогодні дурницю.

 Велеслав здивовано глянув у слід тітки Моргана.

                          *****

 Велеслав стояв біля вікна кімнати Моргана, дивлячись на табір Бейна внизу — намети, вогнища, вартові, що ходили колами. Сонце сідало, і довгі тіні лягали на землю.

«Не дай Моргану зробити дурницю», — шепотіла Еліс.

Що вона мала на увазі? — розмірковував Велеслав, пальці стиснулися на підвіконні.

Морган сидів на краю ліжка мовчазний, як ніколи. Руки стиснуті в кулаки, погляд спрямований у підлогу. Він теж щось відчував.

— Все це... м’яко кажучи, дуже дивно, — раптом промовив Морган, у голосі відчувалась напруга.

 Велеслав не відповів одразу. Він дивився вниз, аж раптом побачив це: таран. Великий, дерев’яний, з залізним наконечником, на возі біля воріт табору. 

Все одразу стало на місця.

Вони прийшли не за звіролюдьми. Прийшли за Морганом. За Луною.

Велеслав швидко підвівся та схопив невеликий ніж для хліба з підноса. Не найкраща зброя для самозахисту, але наразі ліпшої не знайти.

Ельф підійшов до дверей , його рука була вже на ручці, а пальці стиснуті так, що дерево скрипнуло. Серце стукало гучно і рівно. Він уже бачив шлях: коридор, сад, тінь біля біля дуба , воля за стінами. Якщо зараз тихо піти, ніхто не помітить.

Він уже повернув ручку — на міліметр.

Але зупинився.

Його тяжкий глибокий вдих ніби вбирав у себе всю кімнату. 

— Не можу, — промовив Велеслав та глянув у бік Моргана, який сидів на ліжку, напружений, очі темні повні суму спостерігали за діями ельфа. Він теж вже все зрозумів.

Велеслав не відводив погляд від очей Моргана. 

«Він готовий битися. До останнього подиху. Захистить Луну, буде битися навіть якщо шансів немає. Фехтує добре, точно вб’є кількох. Але його все одно зарублять. Повільно. Я знаю цей погляд бачив у рабстві у тих хто відчував свою смерть» — Велеслав знов згадав слова Еліс — «Не дай Моргану зробити сьогодні дурницю».

Оце й є дурниця. Битися, коли немає шансів. Гордість. Честь. Але це смерть.

Він підійшов ближче до хлопця.

— Морган,— Велеслав сів поруч — не близько, але достатньо, щоб його плече торкнулося плеча хлопця 

— Таран, військо — тихо сказав він. — Вони не за звіролюдьми. Вони за тобою.

Морган ледь помітно кивнув.

— Я зрозумів це вже.

Велеслав подивився на нього.

— Ти плануєш битися з ними до останнього подиху? 

— Так. Якщо треба.

Велеслав похитав головою.

— Ні. Не будеш — він помовчав, підбираючи слова. — Луна показувала мені таємний хід. За гобеленом у коридорі Ми підемо зараз. Я , ти і Луна.

Морган хотів було заперечити, це було видно було по очах: гордість, честь, «не можу втекти».

Велеслав поклав руку йому на плече.

— Битися зараз це дурниця. Помститися можна, лише коли станеш сильнішим. 

Кабінет Еліс був тихим, що було чутно тріскотіння каміна та далекий гул табору Бейна за вікном. Вона сиділа за столом та крижаним поглядом дивилась на Бейна. Він сидів навпроти, у кріслі для гостей, розслаблений, ніби в себе вдома. Його капітани стояли за дверима — «для безпеки», як він сказав. Бейн підвів келих з вином. Погляд повний насмішки.