Розділ 3

Наступні кілька днів справді минули в дивній, крихкій тиші. Еліс трималася осторонь — жодних шпильок, жодних наказів, жодних «випадкових» зустрічей у коридорі. Вона ніби побачила в Моргані щось нове: не хлопчика, а людину, яка здатна встати проти неї й перемогти. Чи, може, просто вичікувала новий момент. Але поки що було спокійно.

Луна, як завжди, заповнювала цю тишу собою. Щодня після уроків Моргана вона тягнула Велеслава в сад або в бібліотеку — розпитувала про ельфів, про зірки, про те, як ростуть дерева в Темному Лісі. Велеслав відповідав коротко, але вже не мовчав: «Так», «Ні. В коли відповідав цілим реченням, то Луна аж сяяла.

Морган же під час уроків із Кроном сидів над книгами, але думки його були деінде.

Велеслав назвав ім’я. Велеслав говорить — хоч і мало. Хотілося, щоб ельф не просто терпів його, а... довіряв. Розмовляв. Може, навіть ставав другом. Морган ніколи не мав справжнього друга-однолітка. Він не знав, як це робиться... як почати дружити.

І одного вечора, після уроку, Морган знайшов ідею.

Він зайшов до бібліотеки, коли Луна вже повела Велеслава в сад. Знайшов на полиці стару книгу — «Зоряні карти Північного неба», з ельфійськими рунами на обкладинці (одну з тих, що Велеслав не відсунув того дня). Потім дістав з шухляди свій старий телескоп — простий, мідний, який подарував йому батько ще в дитинстві.

Коли Луна з Велеславом повернулися з саду, то Морган чекав їх у коридорі.

Він не говорив «ходімо дружити». Не пропонував «пограти».

Просто сказав, дивлячись на Велеслава:

— Сьогодні ясне небо. Без хмар. З даху видно всі зірки до горизонту.

Він підняв телескоп і книгу.

— Я хотів... це.... перевірити одну карту. Але... не впевнений, чи правильно читаю ельфійські назви. Допоможеш мені з цим?

Велеслав кивнув.

Луна спостерігала за всім цим дійством. Спочатку вона раділа: брат і Велеслав разом на даху, телескоп, зірки, тихі розмови. Але швидко зрозуміла — щось не так.

Морган старався. Дуже старався. Запитував про сузір’я, про ельфійські назви, про те, як зірки виглядають з лісу. Але це було... штучно. Як урок у бібліотеці, тільки під небом. Він говорив обережно, ніби боявся сказати зайве. І весь час тримав дистанцію — не надто близько, не надто багато слів. Велеслав сухо та коротко відповідав, часто позіхаючи. І Луна не витримала.

— Це виглядає жалюгідно, — сказала Луна дивлячись то на брата, то на Велеслава. — Так більше не може продовжуватись. Стоїте на даху ніби це урок у Крона. У вас обох немає друзів! Ти, Моргане, весь час із книгами чи тренуєшся на мечах. А ти, Велеславе... у тебе теж навряд були друзі однолітки. Ви обидва уперті...віслюки!

Морган почервонів.

— Луно...

— Ні, слухай! Коли ти був маленький, ти розповідав мені, як хотів би з другом будувати фортеці в саду, лазити по деревах, вигадувати пригоди, битися на дерев’яних мечах чи просто брехати один одному про те, як переміг дракона. А ти, Велеславе, — вона повернулася до нього, — я впевнена, ти теж про щось таке мріяв, коли був маленьким ельфеням у лісі. До всього... цього.

Велеслав краєм ока глянув на Моргана.

Луна розвела руками.

— То що заважає вам зробити це зараз?! Ви обидва вже великі, вже говорите то просто... поговоріть щиро ! Про що завгодно! Про дурниці! Про те, що подобається! Без уроків про зірки, без телескопів, без цього всього нудного «правильного»! Так ви дорослі, але ж свої дитячі мрії ви пам’ятаєте.

Вона подивилася на них обох — очі блищали від злості й від любові водночас. Вона топнула ногою, розвернулася й пішла до своєї кімнати грюкнув дверима.

— Розізлилася, — сказав Морган.

— Фортеця в саду?! Ну це більш цікаво. Завтра з ранку 

Морган блимнув і щиро усміхнувся у відповідь.

 Наступного ж ранку, як тільки-но визирнуло сонце. Морган чекав біля старого дуба в саду — з мотузкою через плече та дошками, які поцупив у коморі, і дерев’яним молотком. Він не знав, чи прийде Велеслав, як вони домовилися вчора, але чекав.

Велеслав прийшов, у нього в руках була ще одна мотузка, цвяхи й стара драбина з стайні, речі які він попросив у Кассандри 

Вони подивилися один на одного.

Морган кивнув на дерево.

— Гілки низькі. Можна зробити платформу... І дах з гілок.

Велеслав подивився вгору, оцінюючи.

— Потрібно три точки опори. Щоб не хиталося.

Вони взялися до роботи.

Спочатку — драбина. Морган тримав, Велеслав піднімався й прив’язував мотузки. Потім — дошки: Морган подавав знизу, Велеслав кріпив. Вони майже не говорили — тільки коротко: «Вище», «Міцніше», «Тримай».

Але працювали разом. Рухи Велеслава були точні та швидкі, справжня ельфійська спритність, навіть після ран.

Через годину платформа була готова — не ідеальна, трохи крива, але достатньо міцна. Вони вилізли на неї вдвох. Сиділи на краю, ноги звисали, дивилися на сад. 

Потім Морган тихо сказав:

— Коли я був маленький, я уявляв, що тут буде штаб. Звідси видно весь сад і частину лісу. Можна було б стежити за... ворогами.

                                                                             ******

Тітка Еліс стояла біля вікна своєї вітальні на другому поверсі — високого, з важкими оксамитними шторами, що завжди були напівзачинені. Вона тримала в руках чашку чаю та просто дивилася униз, у сад, де біля старого дуба метушилися двоє хлопців.

Морган подавав дошки, сміявся, коли одна вислизнула й упала в сніг. Велеслав, на гілці вище, кріпив мотузку, його рухи точні, спритні, ніби він народився на деревах. Вони щось говорили — тихо, але з жестами, з усмішками, яких Еліс не бачила в Моргана вже роки.

Вона знала, що за спиною її називають «стара хитра лисиця». І насправді ... їй це подобалося. Прізвисько пасувало: гострий розум, холодний розрахунок, здатність передбачити хід суперника на три кроки вперед. У світі інтриг, фінансів і влади це було компліментом.