Розділ 2

На ранок наступного дня двері в кімнаті з ельфом розчинилися. Тітка Еліс увійшла, за нею — охорона. Обличчя в неї було суворе, очі блищали.

— У мене зник коштовний перстень, — сказала вона холодно. — Родинний сапфір у золоті. Вчора був, сьогодні немає. І всі підозри на ельфа.

Вона кивнула на Велеслава, який стояв біля вікна.

 Морган увірвався в кімнату слідом за нею, ще не до кінця одягнений і сонний.

 — Тітко, це безглуздя, — сказав він одразу. — Він учора ледь тримався на ногах. Він не виходив звідси. У нього просто не було сил ходити по дому й красти. Еліс не слухала.

— Обшукати кімнату. І його.

Охорона ступила вперед з обшуком. Велеслав стояв нерухомо. Коли Еліс підійшла ближче й різко штовхнула його в груди — не сильно, але зневажливо, — він втратив рівновагу й відлетів назад. Спина вдарилася об стіну точно по незагоєних рубцях. Біль пронизав наскрізь — гострий, пекучий. Він вдихнув повітря крізь стиснуті зуби, але не видав ні звуку. Перед очима потемніло на мить. На спині старої сорочки швидко розпливлися темні плями крові. Рани відкрилися, просочивши тканину.

 Морган побачив це й миттю став між тіткою й Велеславом.

— Досить! — його голос пролунав різко. — Ти бачиш, що з ним? Він поранений! Кров тече! Він не крав твій перстень!

Обшук нічого не дав — кімната була майже порожня. Еліс глянула на кров, але обличчя її не змінилося.

 — Перстня немає, — сказала вона холодно. — Підозри лишаються. Ти за нього відповідаєш, Морган. То й відповідай.

Вона повернулася й пішла.

 — Зачини його тут. На замок. І не залишай двері відчиненими, як учора. Я не хочу, щоб ця... істота вешталася по дому. Поки не знайдемо перстень або доки я не вирішу, що з ним робити.

 Вона вийшла. Дворецький і покоївка — за нею. Двері лишилися відчиненими.

 Морган стояв посеред кімнати й дивився на ельфа.

 Велеслав повільно сповз по стіні вниз і сів на підлогу; губи в нього посіріли. Кров продовжувала сочитися, теплим і липким просочуючи сорочку. Морган швидко вийшов і вже через кілька хвилин повернувся з тазом гарячої води, чистою сорочкою, свіжою маззю й чистими бинтами. Поставивши все це на стіл, Морган сів навпочіпки біля Велеслава, дивлячись на розпливчасті плями крові на спині сорочки. Він розумів: рани треба обробити негайно. Інакше — запалення, гарячка, а потім смерть. Але як запропонувати це гордому ельфу, який навіть не дивиться в його бік? Все ж варто спробувати.

 Голос Моргана був тихий, рівний, без жалю чи наказу:

 — Ти не дістанеш до спини сам. Я знаю. Але якщо не обробити — рани загнояться. Ти помреш. Повільно.

 Морган чекав. Тиша тривала довго — так довго, що він уже подумав: «Ні. Він не дозволить».

 Велеслав сидів нерухомо, дивлячись у стіну. Потім повільно, ніби кожен рух коштував йому величезних зусиль, повернувся спиною до Моргана. Залишився сидіти на підлозі, плечі трохи напружені.

 Морган завмер. Спочатку подумав: «Це відмова. Він відвертається, щоб я пішов».

 Але потім Велеслав, не озираючись, потягнувся до низу сорочки й повільно стягнув її через голову. Рух був обережний, болісний — тканина прилипла до ран, і коли він її віддирав, на спині знову проступила свіжа кров.  Він склав сорочку й поклав собі на коліна. Сів рівно, голова трохи нахилена вперед, волосся спало на обличчя, закриваючи його повністю.

Спина була страшною.

 Глибокі рубці від батога — свіжі, розсічені, з запаленими краями. Деякі ще кровоточили, інші вже вкрилися тонкою скоринкою, яку удар об стіну зірвав. Синці всіх відтінків — від жовтих старих до темно-фіолетових нових. Шкіра бліда, крізь неї видно кожну кістку хребта. Морган ковтнув. Він не лікар. Він бачив рани на полюванні, на собаках, на собі — але не такі. Руки в нього ледь помітно тремтіли, коли він узяв ганчірку й умочував її в теплу воду. Велеслав не ворухнувся.

 Морган почав згори — обережно промокнув кров, що стікала по лопатках. Вода одразу стала рожевою. Він не тиснув, тільки легенько торкався, змиваючи бруд і засохлу кров. Потім узяв нову ганчірку, знову теплу, і продовжив. Коли дійшов до найглибших рубців посеред спини, Велеслав ледь помітно здригнувся — раз, дуже слабо. Морган наносив мазь тонким шаром — пальцями, бо бинт був би грубим. Шкіра під пальцями була гарячою, запаленою. Кожен дотик викликав у Велеслава ледь чутне напруження м’язів, але він сидів нерухомо, як камінь. Морган наклав легкі бинти тільки на найглибші рани, щоб не прилипало до нової сорочки.Коли все було готове, він відсунувся на крок назад і тихо поклав чисту сорочку поруч на підлогу.

 Велеслав повільно взяв чисту сорочку з підлоги. Пальці його ледь тремтіли — від болю чи від чогось іншого, важко було сказати. Він розправив тканину й одягнув її через голову, обережно, щоб не зачепити свіжі бинти. Сорочка сіла так само, як і попередня — трохи вільно в плечах, але комфортно. Потім він підвівся. Не поспішаючи, тримаючись за стіну однією рукою, щоб не похитнутися. Коли випростався повністю, вперше подивився на Моргана прямо.Не опускаючи голови. Не відводячи погляду. Морган завмер. Очі Велеслава були різними: ліве — глибокого льодового блакиту, праве — насиченого зеленого, кольору весняного листя в темному лісі. І в цьому погляді було все одразу: легке здивування (ніби він не очікував, що хтось здатен йому допомогти), збентеження (бо дозволив доторкнутися до себе), і — ледь помітна, майже прихована — крапелька вдячності. Не тепла, не відкрита, але справжня. Морган вийшов у коридор, лишивши двері прочиненими на кілька пальців. Потім, озирнувшись — нікого не видно — все ж обережно причинив їх до кінця, як зазвичай зачиняють двері в житловій кімнаті. Не на замок. Просто стулки щільно прилягли одна до одної. Ключ у замку не повернувся.

 Це був маленький, але свідомий бунт проти наказу тітки.

                                                                                                           *****