Епілог другої книги. Затишшя перед бурею

                                                               19.1

Ма́нара стрімко летіла над смарагдовим океаном Темного Лісу. Під її крилами миготіли розвалини прадавніх ельфійських міст та посірілі від часу храми, серед яких мовчазним привидом височів колись величний Адрайель. Вона заглиблювалася туди, де саме повітря дихало первісною магією, у саму серцевину хащі. Туди, куди не наважувалася ступити нога смертного, де таємничі істоти, небачені світом, століттями несли свою незмінну варту.

Раптом ліс розступився, відкриваючи гігантську розщелину — шрам на тілі землі довжиною в милю. Ма́нара почала знижуватися, пірнаючи вглиб, нижче коріння лісу, нижче самої основи світу.

Вона опинилася в колосальній порожнині, за залитій світлом, що сліпило не гірше за справжнє сонце. У самому центрі цього підземного небосхилу височів Золотий Палац — велична споруда розміром із ціле місто. Його стіни випромінювали м'яке сяйво, а срібні руни, якими вони були помережані, пульсували в такт серцю лісу. Над палацом, розсікаючи ефір, повільно кружляв велетенський левіафан.

Приземлившись на просторому балконі, Ма́нара миттєво набула людської подоби й увійшла всередину. Вздовж нескінченних анфілад стояли чорні ебонітові скульптури легендарних героїв минулого — досконалі творіння Вищих. Над кожним героєм на стіні височів образ його божественного покровителя.

Ма́нара увійшла до Головної зали, де зазвичай збиралася Рада. Її вже чекали. Уздовж стін на високих золотих колонах сиділи десятки Вищих. Для людей вони були богами, втіленням стихій та ідей. Тут була струнка діва з волоссям кольору молодої трави, чия шкіра нагадувала кору прадавнього дуба, але вражала своєю красою. Поруч височіла чотирирука воїтельниця з полум’яною гривою та шкірою чорною, як найтемніша ніч.

Місце самої Ма́нари було вільним, проте її погляд прикувало інше крісло. Нове. На ньому викарбували символ, від якого віяло чужою силою — рогатий демон із гострими іклами.

«Новий Вищий? Схоже, за останні двадцять років тут дещо змінилося», — майнуло в думках.

На чолі зали височіли три трони.

На лівому сидів Сайрен — Володар морів. Попри статус Старшого Вищого, він виглядав як атлетичний юнак. Його очі кольору океанської безодні дивилися з вічною прохолодою, а пряме блакитне волосся спадало на плечі, що були вкриті яскраво-синьою лускою, яка слугувала йому природним обладунком.

Справа сидів Ханзо — Володар Війни. Його масивна броня здавалася викуваною в серці вулкана. Кожна пластина була поцяткована розпеченими письменами, крізь які пульсувало золотаво-гаряче світло божественної енергії. Його суворе обличчя з різкими рисами та вогняний погляд випромінювали не жаль, а холодну рішучість воїна, що пройшов тисячі битв.

І нарешті, у центрі була вона. Верховна богиня Айно — Володарка Сонця. Втілення небесного золота та ефірної грації. Її силует обрамляли величні крила, виткані з чистого сяйва та зоряного пилу. Вона була вдягнена в невагому сукню кольору ранкового туману, а її шкіру прикрашали світлові татуювання, що ледь помітно пульсували. Бездоганне аристократичне обличчя обрамляв каскад золотавих хвиль, увінчаний тонкою короною-ореолом. Від неї віяло такою силою, що повітря навколо здавалося густим.

— Ма́нара, — голос Айно пролунав наче спів тисячі лір, — вітаю вдома.

— Не для люб'язностей сюди прийшла я, — голос Манари був гострим, як уламок обсидіану. — У Кривотворця Вогонь Вищих. Якщо він збере усі три частини, його вже ніщо не зупинить.

— Вже знайшов, — спокійно, майже байдуже кинув Сайрен, дивлячись на свої ідеальні пальці.

— І я обов'язково з'ясую, хто винен у цьому злочині, — додала Айно, і її корона-ореол спалахнула яскравіше.

Ма́нара іронічно засміялася, і цей звук був подібний до дзвону розбитого скла.

— Злочинець розслідує власний злочин? — вона похитала головою, зробивши крок уперед. — Ти знаєш, сестро, мене не надурити. Тепер, коли я повернула частку своєї сили, що була у Велеславові, я бачу все чітко. Сила Кривотворця росте так само швидко, як і твоя. Нові храми, мільйони молитов від наляканих людей... Темрява, яку ти сама плекаєш, годує твоє світло. Давно ти з ним у змові?

— Думай, кого звинувачуєш! — Айно вибухнула сліпучим сяйвом, від якого затремтіли ебонітові статуї. Деякі Вищі почали перезиратися, у їхніх очах промайнув сумнів.

— Одже, якщо Кривотворець живий, а ти повернула силу... значить, останній ельф нарешті мертвий? — запитала Айно, примруживши сяючі очі.

— Ні, — відрізала Манара. Вона знала: боги бачать багато, і брехати немає сенсу.

— Ти порушуєш Договір! — у голосі Айни забриніла зневага. — Договір Вищих — це закон. За це на тебе чекає кара.

— Я нічого не порушила, — холодно заперечила Манара. — Я обіцяла забрати свою магію, що була його якорем. Я це зробила. А те, що він вижив — це вже не ваша справа.

— Ельф має вмерти, — процідила Айно. — Смертний, здатний знищити Вищого, не має права на існування.

— Хто це вирішив? Ти? — Манара знову розсміялася. — Ти виганяєш мене? Я не сумувала за цим місцем двадцять років. А того, хто наблизиться до Велеслава... до мого сина... я вб'ю особисто. Хоча, гадаю, він і сам впорається. Саме тому ти його боїшся, сестро.

Айно різко викинула руку. Стовп сонячного вогню вдарив у Манару, миттєво плавлячи золоту підлогу. Але йому назустріч рвонула фіолетова енергія безодні. Дві магії зіткнулися з таким гуркотом, що стіни палацу здригнулися до самого фундаменту.

— Це війна, Айно, — крізь зуби процідила Манара, утримуючи щит. — Той, хто у змові з Кривотворцем, не може бути Верховним. А ви, — вона глянула на інших Вищих, — якщо думаєте, що він не прийде за вашими головами, то ви просто дурні. Вирішуйте, на чиєму ви боці!