Глава 18

                         18.1 

Вперше за останній місяць Луна прокинулася з легким серцем. Жахи оборони Хорта та гіркота прощання з полеглими близькими поступово відступали під натиском ранкового сонця, що заливало її кімнату в королівському палаці Кіріма.

Світ за межами цих стін намагався залікувати рани: звіролюди покинули Хачбей, забравши те, по що прийшли, і люди потроху поверталися до понівечених домівок. Поки Велеслав відновлював сили після виснажливих магічних боїв, Морган та Либідь днями зникали на військових радах, ламаючи голови над тим, куди Кривотворець завдасть наступного удару.

Але сьогодні це день, коли Морган не зможе сказати «ні».

Вона підвелася з ліжка і підійшла до столу, де в променях світла виблискував меч Кассандри. Луна з сумом провела пальцями по холодному лезу.

«Сьогодні Морган нарешті навчить мене битися», — подумала вона. — «Він не відмовить сестрі у її вісімнадцятиріччя».

Втім, Морган не був би собою, якби не спробував відплатити їй за той славнозвісний жарт на його власне повноліття. Луна усміхнулася, згадуючи його вираз обличчя, і почала одягатися.

Коридори замку зустріли її розкішшю та тишею. Спустившись до їдальні, вона застала звичну картину: Морган із незворушним виглядом снідав вівсянкою. Поруч уже чекала дбайливо наповнена порція для Луни.

«Який турботливий братик... Враховуючи, що ти ніколи в житті не насипав мені сніданок, що там всередині? Гострий перець? Чи гірчиця?» — Луна з підозрою вп’ялася поглядом у тарілку.

— Доброго ранку, — промовила вона, сідаючи за стіл.

— Доброго ранку, — спокійно відгукнувся Морган. — Я почув, що ти вже прокинулася, тож вирішив підготувати тобі сніданок.

— Почув? Ну й слух у тебе... наче в ельфа.

Велеслав, який сидів навпроти, різко закашлявся, ледь не впустивши ложку.

«Так я і думала. Як примітивно», — подумки перемогла Луна, а вголос додала:

— Знаєш, я зовсім не голодна. Можеш з’їсти мою порцію. Давай-но, я тебе нагодую.

Вона зачерпнула повну ложку вівсянки й рішуче піднесла її до вуст брата.

— Ні-ні, дякую, я вже ситий! — Морган різко підвівся, ледь не перекинувши стілець.

— Велеславчику? — Луна з хижою посмішкою перевела «зброю» на ельфа. — Тобі треба набиратися сил після Хачбея. Спробуй.

Ельф завмер, дивлячись на ложку так, ніби це був заряджений самостріл.

У цей момент до їдальні зайшла Либідь, миттєво оцінивши напружену атмосферу.

— Що тут у вас відбувається? — запитала вона, сідаючи на вільне місце.

— Та ось... я не голодна, пропонувала кашу хлопцям, а вони чомусь соромляться, — невинно відповіла Луна. — Ти, до речі, снідала?

— Ще ні. Якщо ти не хочеш, то я скуштую.

Либідь підсунула тарілку до себе і відправила ложку до рота. Луна затамувала подих.

— Занадто солодко, — винесла вердикт королева, злегка зморщивши носа. — Навіщо стільки цукру?

Луна нахмурилась.

— Я ж старався для Луни, — знизав плечима Морган, ховаючи усмішку в кутиках вуст.

«Невже він прорахував, що я прорахую його капость і змушу його їсти, тому зробив її просто нудотно-солодкою, а не гострою?» — Луна прижмурилася. — «Це на нього не схоже. Він занадто прямолінійний... Хіба що йому допомогли».

Вона повільно перевела погляд на Велеслава, який раптом дуже зацікавився візерунком на скатертині.

«Нарешті. Достойний супротивник», — вирішила іменинниця.

Луна примружилася, кинувши на хлопців сповнений підозри погляд. Вона мовчки згребла зі столу кілька яблук і рішуче підвелася.

— Піду потренуюся. Сама, — кинула вона через плече і, не чекаючи відповіді, вийшла з їдальні, карбуючи крок. 

Либідь провела її поглядом, а потім серйозно подивилася на Моргана.

— Тобі варто навчити її, Моргане. Метальні ножі — це чудово для дальнього бою, але в нинішній ситуації вміння володіти мечем — це питання виживання.

— Навчу. Але не сьогодні, — Морган зчепив пальці в замок і похмуро глянув на Велеслава. — Ти був правий, друже. Гострий перець у каші точно не спрацював би. Вона занадто добре нас знає.

— Що? До чого тут перець? — Либідь з подивом перевела погляд з одного на іншого, нарешті зрозумівши, що сніданок справді був частиною якогось плану.

— Розумієш, у Луни сьогодні вісімнадцятиріччя, — почав пояснювати Велеслав, ледь стримуючи посмішку. — А коли вісімнадцять виповнилося Моргану, вона жорстоко з нього покепкувала. Вона переконала мене, що за людськими традиціями в таку ніч до іменинника приходять гноми, водять навколо нього хороводи, і людина починає випромінювати магічне сяйво. Я, наївно, більше години простояв над сплячим Морганом у темряві, чекаючи на це диво. Либідь, ти б бачила обличчя Моргана, коли він розплющив очі й побачив мене над собою в очікуванні магії!

Либідь не витримала і розсміялася, прикриваючи рота долонею. Уява малювала надто кумедну картину.

— Тобі смішно! — зітхнув Велеслав, хитаючи головою. — А я годину спостерігав, як Морган пускає слину на подушку, замість того, щоб сяяти.

— Я не пускаю слини! — заперечив Морган .

— У будь-якому разі, Либідь, готуйся. Цей день буде театром абсурду та великого протистояння Вульфхартів, — з легкою посмішкою промовив Велеслав, передчуваючи неминуче.

— Та не може бути все так... — хотіла було заперечити Королева, але не встигла закінчити фразу.

З гуркітом, від якого здригнулися двері, до кухні влетіла Луна. У руках вона стискала іграшковий арбалет, націлений прямо на присутніх. Замість болта в жолобі виднілася дивна зелена кулька, наповнена чимось підозріло рідким.

— Руки догори, щоб я бачила! — грізно скомандувала іменинниця, примруживши очі.

— Я ж казав... — зітхнув Велеслав, першим піднімаючи руки над головою.

Либідь здивовано перезирнулася з хлопцями, теж повільно підняла руки.

— Ти або зі мною, або проти мене! — Луна перевела приціл на Либідь, вимагаючи негайної відповіді.