Глава 17

                     17.1.

Велеслав сидів на траві, прихилившись до стовбура старого дуба Вульфхартів. Над ним, на розлогих гілках, хлопці будували свою «неприступну фортецю», сміялися, сперечалися, падали й знову піднімалися. Їхні голоси звучали живо, нестерпно живо.

Він знав, що це — лише спогад.

Перед його очима розгорталися найщасливіші миті, яскраві, теплі, болісно прекрасні, наче останні відблиски сонця перед довгою ніччю. Він не просто дивився — він прощався.

Велеслав знав, що помирає.

 Він пам’ятав удар Кривотворця. Розпечений кинджал, що увійшов у груди. Запах металу й крові. Перелякані очі Моргана. Той вираз очей друга ... з жахом перед незворотним.

І ось тепер він у полоні власної пам’яті. Перед ним знову розігрувалася безглузда вистава під гучною назвою «Велика братерська помста». Морган тоді був таким упевненим, таким серйозним у своїй дрібній змові… А Луна — о, Луна — розгромила їх обох з тією спритною усмішкою. Це вигадане «одруження» ще довго було предметом жартів Луни.

«А може, й не жартів…» — майнула тиха, запізніла думка.

Спогад розчинився, мов дим.

Тепер він разом Морганом робили свої перші татуювання — нерівні, болючі, але горді. Чотирнадцятирічна Луна стояла поруч, простягала їм солодощі й сміялася з їхніх перекошених від болю облич і попереджала про гнів Кассандри. То було вісімнадцятиріччя Моргана — день, коли світ здавався безмежним.

Велеслав опустив погляд на власну долоню. Вона ставала прозорою.

Крізь неї пробивалася зелень трави. Його пальці розчинялися в повітрі, наче дим після згаслого вогню. Він відчув дивну, глибоку тугу.

Образи змінювалися швидше.

Морган червоніє перед Либідь — так щиро й безпорадно... це завжди викликало сміх. Напівтемрява бібліотеки та книга з трояндою на обкладинці...

«Чия ж вона була?... Так в не дізнався»

Його життя — це Морган та Луна... Їхні дурниці, сміх, мовчання Всі найтепліші та найсвітліши спогади були пов'язані лише з ними. Але іноді крізь ці спогади прослизав інший образ — Манара з іграшковим драконом у руках. Її тихий голос, що співає ельфійською колискову маленькій дитині. 

 «Дивно. Невже вона насправді співала мені ельфійскі колискові, коли я був немовлям?»

І раптом усе обірвалося.

Лишився лише холод небуття. Спогади почали рватися, як старе полотно. Кольори згасали, а звуки віддалялися.

Із розірваної темряви виступила постать. Вона не йшла — вона з’явилася, наче її вирізали з самої порожнечі. Обличчя приховувала велична золота маска, що нагадувала дзьоб хижого птаха — водночас витончена й страхітлива. Карбування на ній мерехтіло тьмяним світлом, ніби в масці жили власні зорі.

Важкий оксамитовий каптур кольору нічного неба спадав на плечі, облямований золотим шиттям. Під плащем блищала вигадлива нагрудна броня гідна судді душ. Рукавички завершувалися довгими золотими кігтями. У цих кігтях він тримав карту. Вона світилася фіолетовим полум’ям, яке не давало тепла.

 «Не так я уявляв собі Смерть…» — подумав ельф.

 Постать нахилила голову. І хоч обличчя було сховане під маскою, Велеслав відчув усмішку — не злу, не милосердну. Незнайомець мовчки простягнув карту.

Повітря навколо застигло.

Велеслав відчув, як останні нитки, що зв’язували його зі спогадами, натягуються й ось-ось урвуться. Він більше не чув сміху та не бачив спогадів. Лише холод і цей образ Смерті з картою перед собою.

Він простягнув напівпрозору руку.

Його пальці торкнулися фіолетового сяйва.

І Велеслав узяв карту.

На мить темрява поглинула Велеслава повністю, але раптом повернувся біль. Пекучий, нестерпний вогонь у грудях і пульсуючий розлам у зламаній руці змусили його свідомість здригнутися. Він чув, як шалено калатає власне серце, і відчував чужий, крижаний дотик на грудях. А потім... біль і темрява почали відступати, лишаючи по собі лише дивне оніміння.

— Мамо?.. — прошепотів Велеслав, ледь розплющивши очі.

Манара, яка тримала руку прямо над його розтерзаною раною, на мить здригнулася від цього слова. Він ніколи її так не називав. Проте вона не прибрала руки, доки останні іскри магії не всоталися в його шкіру.

— Шрам залишиться, — нарешті вимовила вона, важко опускаючи руки. Її голос звучав так, ніби вона щойно винесла на плечах гору.

Зір хлопця прояснився. Лише тепер він помітив Моргана, який сидів у кріслі за метр від ліжка. Обличчя друга було блідим і змученим, але в погляді світилася така щира радість, що його друг живий , яку неможливо було приховати. Велеслав здригнувся , коли побачив у кімнаті ще одну постать. Того самого незнайомця в золотій масці зі своїх передсмертних видінь.

— Як же тобі пощастило, хлопче, з другом — незнайомець ледь помітно посміхнувся.— Мабуть ніхто у світі не погодився на таку домовленість.

— Оцелот? — ельф впізнав цей насмішкуватий голос.

— Анаксагор, якщо бути точним, — тихо пояснив Морган.

Анаксагор тим часом повільно одягав на пальці свої персні, що лежали на столі. Щойно останній камінь торкнувся його шкіри, магічна ілюзія здригнулася, і перед ними знову постав звичайний найманець Оцелот. Велеслав зрозумів: ці прикраси були не для захисту від магії, а для маскування від пильних очей Вищих.

— Що сталося? Що ви зробили? — нарешті запитав ельф

- Ну ...ми - Морган не знав , як правильно пояснити.

 Оцелот зробив це за нього:

— У нас договір із твоїм другом. Хоча, як на мене, у вашому випадку це задарма. Твій «якір», те, що триматиме тебе в цьому циклі Колеса Долі, — тепер він, — Оцелот кивнув на Моргана. — Манара повернула свою частку магії, яка тримала тебе всі ці роки у цьому циклу Колеса Долі. І зцілила твоє тіло.

Поки Оцелот говорив, Манара повільно обходила кімнату. Її погляд затримався на м'якій іграшці — дракончику Тімохє, що самотньо сидів на краю шафи. Це була єдина річ, яку Велеслав колись забрав зі своєї домівки у Темному Лісі.