Глава 16

16.1

Оборона Хорта завмерла на позиціях. Стрункі ряди лучників вишикувалися на зубцях стін, балісти та важкі катапульти стояли в повній готовності, наче хижаки перед стрибком. Хорт був захищений значно краще за Хачбей: до його воріт вела лише одна широка дорога, а саме місто ховалося в глибині півострова, обійняте з трьох боків підступними водами Моря Шепоту. За останні три роки тут виросла велична кам’яна стіна з вигадливою системою укріплень. Архітектори впевнено заявляли: «Це місто неможливо захопити».

Але Либідь не поділяла їхнього самовпевненого спокою. Вона розуміла: їхній ворог не просто сильний, він винахідливий, і в його рукаві точно захований козир, про який ніхто не здогадується. Королева годинами вивчала карти, намагаючись прорахувати кожен можливий крок Кривотворця.

«Цікаво, як там Морган та Велеслав? — думка пекла її сильніше за тривогу про битву. — Сподіваюсь, з ними все гаразд. А якщо ні? Я навіть не встигла сказати Моргану, що...»

Либідь різко хитнула головою, наче відганяючи настирливий морок поганих передчуттів. Зараз вона не мала права на слабкість.

Її батько та Луна залишалися в самому серці міста — остання лінія оборони на випадок, якщо ворог таки прорветься за мури. Кассандра зі своїм загоном тримала другу лінію, а на хвилях Моря Шепоту, мов грізні вартові, погойдувалися військові кораблі. Сама ж Либідь очолила авангард. Вона не могла дозволити собі ховатися за спинами солдатів у безпечних покоях замку. Її місце було тут.

Над Морем Шепоту прокотився нудотний тріск ламаного дерева, перекриваючи крики команд на патрульних кораблях. Серед відчайдушних закликів про допомогу дедалі чіткіше проступало звіряче рикання та брязкіт сталі. Либідь все зрозуміла. Удар прийшов з глибин, які вважалися неприступними.

Із темної води почали виринати звіролюди, але вони мало нагадували тих, з якими стикалися раніше. Це були слизькі, деформовані почвари — амфібії з багатьма кінцівками, пристосованими для повзання по вертикальних поверхнях. Ігноруючи єдину дорогу, вони, наче велетенські комахи, вкрили прибережні скелі й почали дертися вгору, до серця Хорта.

— Вони лізуть зі скель! — відчайдушний крик зі східного флангу прорізав повітря.

Либідь вихопила меч. Вона бачила, як перші потвори вже перемахують через зубці стін, попри зливу стріл, що впивалися в їхню драглисту плоть. В центрі міста вдарили дзвони на сполох. Битва почалася там, де її найменше чекали.

Але це було лише початком жаху. Небо над містом здригнулося від лопотіння шкірястих крил. Одразу ж запрацювали балісти, намагаючись збити літаючих тварюк, що затьмарили сонце. Це був найгірший сценарій атаки для міста: одночасний удар з моря, зі скель та з повітря.

Один із звіролюдів впав за кілька метрів від Либідь, наскрізь пришпилений до бруківки важким списом із балісти. Поки королева відбивала напад із фронту, поруч, на другій лінії, зав’язався свій бій. Крилата потвора каменем упала з неба, вихопивши вояка прямо поруч із Кассандрою. Інша тварюка, вищиривши пащу, кинулася на саму Кассандру, намагаючись схопити її пазурами.

Жінка блискавично пірнула під атаку, ухилившись від смертоносних лап, і одним точним помахом меча розтяла перетинчасте крило потвори. Звір з вереском повалився на каміння, і Кассандра, не даючи йому шансу оговтатися, коротким, професійним ударом пробила йому груди.

Натовпи звіролюдів, гнані первісним голодом та чужим волевиявленням, проривалися до площі перед храмом Айни. Сотні городян забарикадувалися за масивними дубовими дверима святині, наївно вірячи, що святі стіни стануть їм надійним щитом.

Луна, притиснувшись до холодної колони , бачила, як Аргон, в один замах розсікає навпіл огидну морську потвору, вкриту слизом, гострими шипами та щупальцями. Повітря було просякнуте смородом морської гнилі та заліза.

«Все, Луно, зберися! — подумки наказала вона собі, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — Якщо я буду лише ховатися, мені до кінця життя буде соромно дивитися Моргану в очі».

Тремтячими пальцями дівчина звела тугу тятиву арбалета. Вона підняла зброю, затамувала подих і, прицілившись у розлючену потвору, що якраз стрибала на пораненого стражника, натиснула на гачок. Стріла зі свистом розрізала повітря і вцілила звіролюду в грудну клітку. Потвора лише здригнулася — рана в ребрах тільки розлютила її. Обернувши свою потворну риб'ячу голову до Луни, звір видав хрипкий клекіт і, відштовхнувшись лапами, кинувся прямо на неї.

Час ніби сповільнився. Луна бачила кожен шип на шкірі потвори і роззявлену пащу, повну дрібних, як голки, зубів. Перемагаючи заціпеніння, вона блискавично зарядила новий болт. Клацання механізму — і другий постріл пролунав якраз у той момент, коли звір був у метрі від неї.

Стріла ввійшла глибоко в роззявлену пащу, пробиваючи піднебіння. Звіролюд захлинувся власним риком, заборсався в повітрі й важко звалився до ніг дівчини, здригаючись у передсмертних судомах.

— Так! — вигукнула Луна. Її голос зривався, а руки невпинно тремтіли.

Це був не просто черговий звіролюд. Коли небо над Хортом здригнулося від громового реву, серце Либідь пропустило удар.

У розрізах хмар з’явився антропоморфний жах — хижак із головою вугільно-чорного лева та масивними, довгими чорними рогами. Його велетенські перетинчасті крила, подібні до кажанячих, розсікали повітря, лишаючи за собою шлейфи живої тіні. Крізь густу темну вовну проступали сталеві м'язи та довгий змієподібний хвіст із китицею .

Потвора видала гортанний вигук своєю мовою, і навколишні звіролюди миттєво змінили тактику, стаючи злагодженою вбивчою машиною.

— Навир... — здогадалась Либідь.

Монстр склав крила і каменем кинувся вниз, приземляючись із нищівною силою на площі біля храму Айни. Саме там, де зараз були Луна та виснажений Аргон.

— Тримайте оборону, капітане! — скомандувала Либідь — Я в центр міста. Час відрубати голову цій зміюці!