Глава 13

                          13.1 

Морган та Либідь вже залишили межі Хачбея, виїхавши на пустий шлях, що вів до в’язниці Даркайленд. Дивлячись на похмурі обриси веж попереду, Морган мимоволі згадав тітку Еліс: колись вона каралася тут за брехливими звинуваченнями Бейна у державній зраді.

Майже всю дорогу вони їхали мовчки. В голові Моргана, наче настирлива муха, дзижчали вчорашні слова Велеслава про те, як Либідь дивиться на нього, а він — на неї.

«Та нормально я дивлюся! Як я ще маю на неї дивитися?» — роздратовано думав Морган, міцніше стискаючи повіддя. — «Велеслав з Оцелотом самі собі щось вигадали, нафантазували, а мені тепер мучся».

Він обережно, наче перевіряючи власну теорію, скосив очі на Либідь.

«Ну і що? Ну, дивлюся. І зовсім у мене не викликає ніяких емоцій її чорне волосся, що пахне вітром, залізом і тими ледь відчутними квітами. І це пасмо, що так ідеально падає на щоку — теж звичайне собі пасмо. А обличчя? Ну, бліде... ну, наче виточене з найдорожчої кістки. Тонкі дівочі риси, незламний королівський спокій... Нічого особливого. А погляд? Ну, очі кольору молодого листя... По них же одразу видно — вона знову думає про оборону країни. Про що завгодно, тільки не про мене».

Либідь, наче відчувши цей важкий, аналітичний погляд, раптово повернула голову. Їхні очі зустрілися. Морган миттєво відвернувся, втупившись у найближче дерево з таким виглядом, наче побачив там щонайменше рідкісного дракона.

— З тобою все гаразд? — запитала Либідь, притримуючи коня. — Бо ти вже з дороги зійшов.

Морган здригнувся і озирнувся. Дійсно, його кінь уже спокійно брів через кущі, далеко осторонь від битого шляху.

«Дідько. Велеслав таки мав рацію», — приречено подумав хлопець, відчуваючи, як зрадницький жар заливає вуха.

Височенні старі стіни, вкриті слизьким мохом, здіймалися над ними, наче кам’яні велетні, а навколо в’язниці частоколом стирчали іржаві списи. Похмура головна вежа Даркайленду дивилася на світ вузькими віконцями-бійницями, у яких ледь мерехтіло слабке, хворобливе світло. Вже за десятки метрів до брами ніздрі забивав важкий сморід: суміш застарілої крові, заліза та вологої цвілі.

Вартові, впізнавши королеву Либідь, мовчки розступилися, пропускаючи вершників без жодного запитання. Коли вони ступили всередину, важке повітря в’язниці, здавалося, лягло на плечі. Либідь одразу звернулася до головного тюремника:

— Нам потрібно поговорити з ув’язненою, яку привезли сюди вчора.

— Так, Ваша Величносте, — ввічливо відповів той, схиливши голову в глибокому поклоні.

У Моргана знову прокинулися нав’язливі думки. Він раптом усвідомив, що сам ніколи не звертався до неї так: «Ваша Величносте» чи «моя королево». Хоча мав би — згідно з усіма правилами та суворими законами етикету. Дивно, що вона жодного разу не зробила йому зауваження за це фамільярне «ти».

«Наступного разу звернуся офіційно. Моя королева... так буде правильно», — твердо вирішив він про себе.

Вони йшли за тюремником довгим вогким коридором повз камери, звідки долинав стогін та брязкання ланцюгів.

— З нею буде важко. Вона намагатиметься обдурити нас і маніпулювати, — серйозно почав Морган. — Моя... Либідь.

Слова вилетіли раніше, ніж він встиг їх зупинити. Морган завмер, його очі розширилися від жаху. «Та що ж це коїться? Як я міг так обмовитися?» Замість «моя королево» він назвав її просто «моя Либідь».

Либідь зупинилася як укопана. Вона повільно повернулася до нього і, нахмурившись, приклала холодну долоню до його чола.

— Ти якийсь дивний сьогодні, Моргане, — тихо мовила вона, уважно зазираючи йому в обличчя. — Жару наче немає...

— Не виспався, мабуть, — видавив він із себе криву усмішку, намагаючись не дивитися їй в очі, хоча від її дотику серце готове було вискочити з грудей. — Кошмари мучили.

— Ми тут, — перервав їх голос тюремника, зупиняючись біля масивних залізних дверей, з-за яких не долинало жодного звуку. — Вона там.

 Вони переступили поріг напівтемної, вогкої камери. Повітря тут було настільки важким від запаху гнилі та ліків, що здавалося, його можна було різати ножем. Аспід напівлежала на соломі. Морган опустив погляд на її ногу: Лукас зробив усе, що міг. На місці відкритого перелому білів альбуміновий панцир — липка суміш із білків та крейди стягувала понівечену шкіру, наче застигаючий гріх. Поверх йшли лляні стрічки, які вже встигли закам’яніти. Лише невелика «кватирка» в цій білій броні відкривала рвану червону рану, що чекала на припікання.

На старому, напівзгнилому столі в кутку виблискували пухирці з оцтом та алкоголем, поруч стояли банки з маззю. Замість лівого ока в Аспід тепер була темна пов’язка, просочена чимось бурим.

— Ти диви, ще жива, — крізь зуби вицідив Морган.

Він знав, що вона виживе — регенерація звіролюдів була значно вищою за людську, але бачити цю живучість на власні очі було неприємно. Аспід зиркнула на нього єдиним цілим оком, і на її обличчі проступила єхидна, ледь помітна посмішка.

— Ви прийшли... — прошипіла вона, висунувши роздвоєний язик, щоб облизати пересохлі вуста. — Отже, вам знову щось треба.

— Давай полегшимо одне одному справу, — холодно почала Либідь, роблячи крок уперед. — Бо в Моргана вже руки сверблять, так йому кортить випробувати на тобі свої методи катування.

Морган тим часом підійшов до столу. Він мовчки взяв один із пухирців для припікання й почав роздивлятися його на світло, наче шукаючи в рідині відповіді. Аспід спостерігала за ним, ніби оцінюючи, на що здатен цей хлопець.

— Морган і катування? — вона видала короткий хрипкий смішок. — Ти сама собі віриш, королево?

Замість відповіді Морган відкоркував пухирець, від якого різко пахнуло спиртом, і одним рухом вилив усе на відкриту рану на нозі Аспід. Значно більше, ніж вимагала процедура.

Камеру пронизав нелюдський крик. Аспід вигнулася, вчепившись пальцями в солому.