ЧАСТИНА 2 Глава 11

                                         11.1

Шлях назад крізь Темний Ліс вони здолали швидше ніж тривала їх подорож до Адрайеля. За весь час загін не зустрів жодного звіролюда, що лише підтверджувало похмурі слова Аспід: ворог не вештався нетрями, він збирався в кулак під командуванням нового ватажка — Навира. Сама бранка, зв’язана й кинута на воза, за весь шлях вицідила лише одну фразу:

— Ви справжні дурні, якщо вирішили залишити мене живою.

Либідь розуміла: розвідку важко назвати переможною. Лігво Кривотворця залишилося таємницею, а ціна знань була занадто високою — життями вірних людей. Проте тепер у них була вона — Аспід, джерело інформації, яку вони змусять говорити. У них була мапа Меп і чітке розуміння: перший удар прийде на Хачбей. І, що найголовніше, з ними був Велеслав — чи не єдина зброя проти самого Кривотворця.

Попереду чекало нове випробування — оборона міста. Либідь уже подумки креслила схеми укріплень, рахувала мечі та розподіляла гарнізони так, щоб не залишити інші міста беззахисними перед лицем неминучої навали.

— Отже, Моргане, — почала Либідь, не повертаючи голови та згадавши їх розмову перед розвідкою — я не хочу тиснути, але ... Що ти вирішив? Станеш на чолі війська?

Морган зітхнув, дивлячись на неї. 

— Невже в тебе справді немає кращого кандидата? — запитав він тихо.

— Повір мені... немає, — вона нарешті поглянула на нього, і в її очах Морган побачив не королеву, а соратницю, яка просить про допомогу.

— Я не впевнений, що впораюся, — відповів він після довгої паузи. — Але... я зроблю все, що в моїх силах. Принаймні, поки ми не покінчимо з Кривотворцем та його зграєю.

— Розцінюю це як згоду, — Либідь ледь помітно всміхнулася кутиками вуст.

Велеслав, який до цього мовчки спостерігав за ними, перевів погляд з Либідь на друга з щирим подивом.

— Дивно. Я був переконаний, що ти вже одружився з нею. За моїми розрахунками, це мало статися ще півтора року тому.

Оцелот, який якраз відсьорбував вино з фляги, голосно зареготав, мало не захлинувшись.

— Твоїми розрахунками? — перепитав Морган, відчуваючи, як вуха починають палахкотіти.

— Це було б логічно, — наче професор на лекції, почав пояснювати Велеслав. — Либідь ще три роки тому перестала бути категорично проти шлюбу за домовленістю. А після спільної битви з Бейном ви мали б зблизитися ще дужче. Зрештою, кращої кандидатури їй годі й шукати.

— Боюся, хлопче, ці двоє ідуть проти будь-якої логіки! — сміючись, вигукнув Оцелот.

— Ми з Либідь просто добрі друзі, — Морган швидко глянув на королеву, шукаючи підтримки. — Правда ж?

Либідь вдивилася в обрій, де на фоні призахідного сонця вже виднілися вежі міста.

— Хачбей на горизонті, — спокійно промовила вона.

Те, що вона оминула питання Моргана мовчанкою, змусило його почервоніти так сильно, що це стало помітно навіть у сутінках.

— Дивно, — Велеслав насупився, розглядаючи друга. — Чого ти такий червоний? Тебе лихоманить? Можливо, це наслідки туману Голоду?

Оцелот засміявся ще гучніше, прикладаючись до фляги.

— О, так, Велеславе... Його лихоманить. Але від цього твої зілля не допоможуть!

Коли загін нарешті в’їхав у ворота Хачбея, кожен відчув, як важкий камінь спав із плечей. Місто жило своїм звичайним, галасливим життям: торговці вихваляли товар, дітлахи бігали між возами, а містяни обговорювали останні новини, навіть не підозрюючи про похмуру тінь, що насувалася з Темного Лісу.

Либідь коротко переговорила з начальником варти і, повернувшись до групи, поглянула на Аспід, яка все ще металася в маренні на дні воза.

— Здається, у місті й справді все спокійно, — вона перевела погляд на Моргана. — Думаєш, вона не збрехала про напад?

— Сумніваюся, — хитав головою Морган. — У ту мить вона була впевнена, що помре. В такий час сенсу брехати вже немає.

— Отже, готуватимемо оборону, — Либідь вдивилася в далечінь, де над містом височіли старі оборонні вежі. — Якщо я не помиляюся, Моргане, твій дім десь неподалік?

— Десь за годину верхи від міста, — відповів він.

Либідь завагалася, поправляючи плащ, а потім запитала, намагаючись зберегти офіційний тон:

— Ти не будеш проти, якщо я... зі своїми людьми зупинюся в тебе, поки триватиме підготовка міста?

— Я не буду проти, — Морган відповів миттєво, але навіть не озираючись, він спиною відчув, як Оцелот розплився в єхидній посмішці.

— О так, він точно не буде проти, — впівголосу прокоментував Оцелот, нахилившись до Велеслава. — Може, навіть власним ліжком поділиться. Виключно заради безпеки країни та комфорту її величності, звісно.

На цей раз навіть стриманий Велеслав не витримав і ледь помітно всміхнувся кутиком губ.

— Оцелоте, — Либідь різко повернулася до найманця, намагаючись приховати зніяковіння за суворістю. — Відвези Аспід до в’язниці, вартові вкажуть дорогу. І залишайся в місті, ти можеш знадобитися.

— Звісно, моя королево, — весело відповів Оцелот — Поїхали, хлопці! Відвеземо нашу зміюку в її нове затишне гніздечко.

Коли частина загону відокремилася, Морган спрямував коня до виїзду з міста.

— Ну, тоді поїхали до мене. Тобто... до мого дому.

 Маєток Вульфхартів зустрів їх незмінним спокоєм. Ті самі три поверхи, той самий сад, і старий дуб, у кроні якого все ще темніли залишки їхньої з Велеславом дитячої «фортеці». Назва була солідною, хоча насправді це була лише купа дощок, де колись кувалася їхня дружба.

Щойно вони переступили поріг, прислуга ледь не впала в колективне заціпеніння — не щодня до їхньої вітальні заходить сама королева Либідь. Оскільки тітка Еліс поїхала у справах, за головного лишився Крон. Старий учитель, прищурившись, підійшов до Моргана, ігноруючи етикет.

— Я вже думав, не доживу до того моменту, коли ти сюди хоч якусь дівчину приведеш, хлопче, — прохрипів він, хитро всміхаючись.