Глава 10

                                                        10.1.

Адрайель зустрів їх мертвою тишею. Колись величне місто ельфів тепер нагадувало гігантський цвинтар, де замість надгробків височіли руїни, обплетені блідим плющем. Чим глибше загін просувався вузькими вуличками, тим частіше вони зустрічали «статуї». Такі самі, які розвідка бачила перед зустріччю з мандрагорами.

Це були ельфи, вирізьблені з дерева, але настільки деталізовані, що ставало не по собі. Жінки, що пригортали до себе дітей, старці, які застигли в молитовних позах, юнаки, що намагалися кудись бігти. Їхні обличчя зберігали вираз невимовного жаху.

— Це ж не просто статуї, правда? — приглушено запитав Морган, намагаючись не дивитися в порожні очі дерев'яної фігури дитини.

— Ти правий. Не просто, — голос Велеслава звучав сухо, наче тріск старого гілля. — Більшість ельфів-чоловіків загинули в боях: від рук людей або таких, як Бейн. А тих, що залишилися тут, випалила якась невідома сила. Можливо, це був Кривотворець, можливо — інший Вищий. А можливо, мій народ сам обрав такий фінал, вчинивши масове самогубство, щоб не дістатися ворогу. Або ж вони пробудили щось, що зрештою їх і поглинуло. Важко сказати точно. Але кожна ця статуя колись дихала й мала ім’я.

— Це жахливо... — прошепотіла Либідь. Вона говорила так тихо, наче боялася, що звук її голосу змусить дерев'яні фігури поворухнутися.

Навколо них розкинулися ельфійські сади. Дерева й квіти все ще стояли зеленими, але ця зелень здавалася штучною, мертвою. У повітрі не було жодного аромату — ні вогкості землі, ні пахощів листя. Лише гнітючий, липкий туман, що виповзав із-за руїн.

— Велика Айно, захисти нас... — безперестанку шепотіла Меп, стискаючи свій записник. Велеслав кинув на неї косий погляд, але промовчав.

— Тут і зупинимося, — раптом різко оголосив ельф.

— Що? Чому саме тут? — здивовано запитала Либідь, озираючись на похмурі руїни.

— Бо тут закінчується безпечна зона, — Велеслав легко зіскочив з воза на каміння бруківки. — Далі туман стає отруйним, а простір — нестабільним. Чим ближче ми підійдемо до центру міста, тим більша ймовірність натрапити на засідку Аспід.Треба розробити план зараз, поки ми ще бачимо власні руки в цьому мареві.

Либідь помітила, що навіть коні відчували небезпеку: вони здригалися від кожного шереху, а в глиб туману взагалі відмовлялися ступати, тривожно іржачи.

— Якщо тут справді відносно безпечно, то краще залишити коней та віз із припасами під наглядом невеликої охорони, — мовила Либідь. — У тумані вони нас лише сповільнюватимуть. А якщо доведеться швидко відступати, запряжений віз стане нашою пасткою.

Велеслав мовчки кивнув, погоджуючись, і перевів погляд на Лукаса.

— Цілитель теж нехай залишається тут. Але тримай ліки напоготові.

Лукас полегшено видихнув. Йому зовсім не кортіло лізти в саму гущу цього білого марева, що пахло смертю.

— Я мушу скласти мапу міста, — Меп спритно зіскочила з воза, міцно стискаючи свій записник. Було очевидно, що її цікавить не стільки картографія, скільки можливість на власні очі побачити бодай залишки культури ельфів.

— Аспід точно чекає у центрі міста, — знову заговорив Велеслав. — Там, де сходяться всі дороги. Вона впевнена, що ми прийдемо саме туди.— Тому ти триматимешся біля мене. 

— Не хвилюйся, я не побіжу за нею стрімголов, як минулого разу, — пообіцяв Морган перевіряючи свій меч. 

— Річ не в тому, — спокійно відповів ельф. — Вона не знає, що з тобою сталося насправді, і гадає що ти вже звіролюд, і вже точно не знає, що я з вами. Тому ні мене, ні тебе вона не бачитиме, хоча ми будемо поруч з іншими. Я накину на нас двох покров.

— О, мої улюблені герої знову разом! — Оцелот зіскочив з коня, хруснувши суглобами. — Плечем до плеча. Спина до спини. Дупа до дупи. Жоден підступний ворог не підкрадеться з тилу.

— Це буде фактор неочікуваності, — Морган згадав, як три роки тому в Кірімі Велеслав провів їх повз цілу орду звіролюдів абсолютно непоміченими.

Велеслав повернувся до Либідь:

— Якщо побачиш Аспід або відчуєш її погляд — грай свою роль до кінця. Роби вигляд, що Морган таки став звіролюдом.Нехай вона повірить у свою перемогу... до останньої секунди.

                           10.2

Загін занурився у туман, і світ остаточно втратив звуки. Навіть бруківка під чоботами не відлунювала — марево поглинало кроки, залишаючи лише важке сопіння та биття власних сердець. Уздовж вулиць височіли витончені будинки, чиї стіни здавалися витканими з самого лісу, але тепер вони нагадували скелети. Моторошні дерев’яні статуї ельфів стояли на кожному кроці; здавалося, їхні порожні очниці повертаються слідом за гостями.

Морган ковзав поглядом по вивісках крамничок: «Книги», «Тканини», «Іграшки»... Колись тут вирувало життя, пахло смолою та квітами, а тепер панував лише холод.

Либідь міцніше стиснула руків’я меча. Їй згадалися казки про «підступних та жадібних ельфів», якими її лякали в дитинстві, і раптом їй стало нестерпно соромно. Її батько, лорд Аргон, пройшов ту війну, але ніколи не хвалився перемогами. Тепер вона зрозуміла, чому він дбайливо збирав ельфійські артефакти: він не збирав трофеї, він намагався врятувати пам’ять про цивілізацію, яку вони власноруч допомагали нищити.

Раптом загін завмер. З дверей дитячої крамнички вихопилося майже прозоре сяюче марево — маленька ельфійська дівчинка. Вона весело сміялася, стрибаючи по дорозі, наче наздоганяючи невидимого метелика. Але в одну мить її сміх змінився на пронизливий крик жаху. Вона втупилася в щось невидиме перед собою і розчинилася в тумані.

Морган здригнувся, помітивши, що статуї навколо них почали змінюватися. Їхні дерев'яні руки повільно витягнулися, вказуючи пальцями на групу. Морган шкірою відчував їхній докір, німий крик ненависті, що просочувався крізь кору.