Глава 7

                           Глава 7

                             7.1

Морган розплющив очі й одразу відчув, як важке, гаряче повітря виривається з його легенів. Він був увесь мокрий від поту, а тіло тремтіло, наче після тривалої лихоманки. Всередині все ще тлів той самий чорний вогонь, але тепер це був лише відголосок нестерпного болю, що катував його в руїнах.

Першим ділом він глянув на свою руку. Звичайна людська рука. Пазурі зникли, шерсті не було, лише бліда шкіра та ледь помітне тремтіння пальців. Попри це, кожен м’яз і кожна кістка нили так, ніби його тіло вивернули навиворіт і зібрали заново.

Морган болісно застогнав і повільно спустив ноги з ліжка. Кімната тонула в напівтемряві, і лише слабкі відблиски вогню в каміні вихоплювали предмети з мороку. Повітря пахло гіркими травами та м'ятою.

Поруч стояв масивний стіл, заставлений пухирцями з ліками, розтертими коріннями та алхімічним приладдям. Уздовж стін височіли шафи, забиті книгами в потемнілих палітурках. Біля вікна Морган помітив інший стіл, на якому лежала розгорнутий великий фоліант.

Але його погляд затримався на дивній деталі: на підвіконні, серед суворих книг і магічного начиння, самотньо сиділа невелика м’яка іграшка — кумедний самотній дракончик, весело дивився на ліжко де сидів Морган. Ця дрібничка здавалася абсолютно чужою в цьому холодному місці.

Його обладунки та меч охайно лежали на стільці неподалік.

Морган спробував підвестися, але ноги зрадницько підкосилися. Слабкість і гострий біль у м'язах змусили його знову важко осісти на край ліжка. Погляд зупинився на глиняному глечику, що стояв на столі. Морган обережно взяв його, спершу зробивши крихітний ковток, аби переконатися, що всередині звичайна вода. Попри різкий біль у горлі, він почав пити жадібно, спустошивши глечик майже до дна.

Раптом кімната ожила. Одна з погашених свічок на столі спалахнула сама собою, за нею інша, і ще одна. Вогонь у каміні вмить став більшим, кидаючи на стіни довгі, химерні тіні.

— Отямився нарешті, — пролунав крижаний жіночий голос.

Морган здригнувся. Він навіть не почув, як вона увійшла. Перед ним стояла вона — Манара. Цього разу без свого архаїчного посоха, але з тими ж холодними очима на блідому обличчі, позбавленому будь-яких вад. На її чолі виблискувала корона з чорненого срібла у формі гострих шпилів та місячних серпів, а вугільно-чорне волосся спадало на темну сукню, де срібною ниткою були вигаптовані символи місячного циклу.

— Манара... — прошепотів він, і його голос прозвучав як сухий хрип.

Відьма, не звертаючи на нього уваги, підійшла до столу з ліками й почала спокійно змішувати трави в керамічній чаші.

— Як на мене, я б тебе не рятувала, — промовила вона, не обертаючись. — Було б значно цікавіше подивитися, у що ти перетворишся. Впевнена, це був би якийсь огидний звіролюд... мабуть, у вигляді щура. Але давати такий козир Кривотворцю було б помилкою. Тож радій.

Вона взяла невеликий пухирець із густою рідиною, що нагадувала кров, і влила її в чашу.

— Це кров? — запитав Морган, відчуваючи, як усередині все стискається від передчуття.

Манара нарешті подивилася на хлопця.

— Не просто кров. Ельфійська кров. Так сталося, що це єдиний інгредієнт, здатний загасити в тобі темне полум'я Кривотворця. Ти ж відчуваєш, як воно випалює тебе зсередини? Пий! — вона владно простягнула чашу Моргану.

— Це ж не... не Велеслава?! — хлопець невпевнено взяв чашу, дивлячись на темну рідину з жахом.

— А ти знаєш інших ельфів, готових ділитися з тобою кров'ю? — з презирством кинула відьма. — Розкажи мені, якщо знаєш, мені справді цікаво. А я ж казала йому: любов та дружба — це лише слабкість. І ось... маєш результат.

— Це я винен... Я... дурень... — Морган опустив голову, відчуваючи, як сором випікає серце сильніше за магічну отруту.

— Ти не дурень. Ти просто буваєш занадто емоційним, — раптом почув він знайомий, спокійний голос позаду.

  Морган обернувся. Позаду біля дверей стояв Велеслав.Перше, що вразило — це очі, їх колір став ще більш виражений, різні полюси його душі: одне око яскраво зелене , наче нагадуючи про колишній ельфійскій ліс, а інше спалахнуло блакитним — як небо, в якому зосередилася магічна потужність. Цей погляд більше не належав звичайному ельфіському хлопцеві — це був погляд того, хто зазирнув у безодню і не відвів очей.

 Його обличчя здавалося висіченим з найхолоднішого мармуру. Довге біле волосся, що сяяло чистим сріблом у світлі каміна. Чорний шовковий одяг, був вкритий срібним гаптуванням у формі півмісяців, що наче таврували його як учня місячної відьми.

 Проте найбільше серце Моргана стиснулося, коли він побачив кинджал на поясі Велеслава. Срібне руків’я у формі вовчої голови — символ їхньої дружби, символ роду Вульфхартів. 

Велеслав виглядав величним, майже божественним. Він більше не був просто ельфом. Він став чимось іншим — прекрасним і небезпечним клинком у руках Колеса Долі.

 Велеслав підійшов до Манари, ставши між нею та ліжком Моргана. Проте він навіть не глянув у бік друга. Морган опустив голову, відчуваючи, як тремтять пальці, що міцно стискали чашу.

— Роби, як знаєш, — кинула Манара, прямуючи до виходу. Її сукня шелестіла по підлозі, наче луска велетенської змії. — Але щойно він одужає, нехай іде геть і забирає свою набридливу подружку разом із її друзями.

Двері за відьмою зачинилися, залишивши в кімнаті важку тишу.

«Либідь... Оцелот... Вони тут? Поруч?» — промайнуло в голові Моргана, приносячи хвилю полегшення.

Велеслав почав готувати нову порцію ліків на наступний раз, його рухи були вивіреними та точними.

— Пий, — спокійно наказав він.

 Морган слухняно осушив чашу, яка була у руках. З кожним ковтком він відчував, як темне полум'я всередині згасає, поступаючись місцем прохолоді ельфійської магії. Він пильно вдивлявся в обличчя Велеслава, намагаючись вловити бодай іскру колишнього тепла. Невже перед ним лише холодна копія Манари? Невже він назавжди втратив друга, брата ?